Ближче до обіду телефон сповістив Поліну про те, що їй щось хоче повідомити вихователька з дитячого садка. Такі дзвінки завжди лякали жінку, ось і сьогодні вона зблідла ще до того, як почалася розмова.
Ну звичайно, з якого ще приводу можуть зателефонувати серед білого дня з дитячого садочка — тільки щоб повідомити вкотре: «Ваша дитина занедужала»! Бліда і схвильована, Поліна на ходу кинула колегам: «Дівчата, вам доведеться поки що справлятися без мене!», і на всіх парах помчала в дитячий садок.
Поліниній доньці вже чотири роки, а жінка все ніяк не навчиться спокійно ставитися до її дитячих болячок, до так званого формування імунітету. Кожного разу на матір сходить лавина емоцій і не дають спокою думки на кшталт цієї: «Ну так, досі все обходилося благополучно, слава Богу. Але ж як буде цього разу?» І чомусь раз за разом тривога тільки посилюється.
Доньці Софії чотири роки, а Поліна стала мамою всього три роки тому. Як же це могло статися? Якихось три роки тому Поліна була молодою і абсолютно вільною дівчиною, яка подає надії молодої і перспективної співробітниці в солідній фірмі. Кар’єра розвивалася стрімко, тому Поліні і в голову не приходили думки про заміжжя і дітей..
Повернувшись з Німеччини, де вона цілий рік була на стажуванні, Поліна насамперед кинулася відвідати свою найкращу подругу Олю і познайомитися з її малятком, яке встигло з’явитися саме тоді, коли Поліна була за кордоном.
Дівчина ледь впізнала свою подругу Олю. З життєрадісної реготушки і «запальнички» жінка перетворилася на похмуру, сіру і ображену на весь світ істоту.
Не встигли попити чаю, якого Ольга наливала незграбно і з помітною байдужістю. Раніше таке ставлення до всього їй було зовсім не властиве, як пролунав дитячий голосочок — прокинулася п’ятимісячна Софійка.
— Слухай, підійди до неї, га? — попросила молода мати. — Я вже не можу на неї дивитися — галасує і галасує.
Поліна, перш ніж взяти дитину на руки, замислилася — згадувала, як вона тримала колись ляльку — маленьку дитину їй досі не доводилося брати на руки. Дівчинка солодко притулилася до Поліни і заспокоїлася.
— Та вона просто жартує наді мною, — опустила голову молода матуся. — У мене на руках завжди галасує, а тут раз — і притихла!
Поліна дивилася на подругу і не впізнавала її: як їй вдалося так швидко з веселої і доброї дівчини перетворитися на черству жінку?!
— Дивишся на мене і думаєш, що я зла і нікудишня мати? — напосідала на подругу Ольга. — Та мені це дитятко все життя зіпсувало! Почнемо з того, що весілля з її батьком — а це був Кирило, ти знаєш — вийшло найскромніше, зовсім не таке, про яке я мріяла. Без білої сукні, без лімузина.
Та яка там весільна сукня, коли живіт на ніс ліз. Та й великих витрат на весілля ми з Кирилом не могли собі дозволити, бо потрібно було приберегти гроші до появи дитини.
Кирило дуже чекав доньку, носив мене на руках аж до самої її появи, а місяць тому пішов. Набридли ми йому. Поїхав в своє рідне місто, до мами. Я розумію, це все через мене, — зі сльозами продовжувала Ольга. — Йому набридла моя поведінка, але я не можу зупинитися. Коли Софійка хникає, я себе не контролюю.
Я весь час думаю про те, що і я могла б, як ти — працювати в такій же крутій фірмі, стажуватися за кордоном. Адже я вчилася навіть краще за тебе! А натомість опинилася замкненою у будинку разом із Софією.
— Слухай, — раптом пожвавішала Ольга. — Ти мені все ще подруга? Посидиш із Софійкою дві години?
Поліна, звичайно, погодилася: нехай Оля трохи погуляє, розвіється, збереться з думками.
Та Оля не повернулася ні через дві, ні через чотири години. Про те, щоб передати дівчинку батькові або бабусі, не могло бути й мови: у батька вже почалося нове особисте життя, де Софійці не було місця, а бабусине бурхливе особисте життя так і не зупинилося відтоді, як від неї пішов Ольжин батько. Та Поліна, чесно кажучи, не дуже й наполягала на тому, щоб віддати Софійку родичам — просто виконала формальності — вона чомусь не хотіла розлучатися з цією дівчинкою.
А через півроку з’явилася Ольга — усміхнена, щаслива і вельми задоволена своїм життям. Запропонувала Поліні: «Якщо хочеш — забирай Софію — всі папери підпишу. Не хочеш — віддам її в дитбудинок».
Ось так і стала Софійка Поліниною донькою. Дивовижним є те, що дівчинка стає все менш схожою на свою матір і все більше і більше схожою на Поліну. Навіть очі — довго-довго залишалися сірими, як у Ольги, а потім, вже майже два роки, як поміняли колір — стали карими, як у Поліни.
Жінка сподівається, та ні не сподівається, а просто впевнена, що душа Софійки ніколи не стане такою черствою, як у її матері та бабусі.
Фото ілюстративне.
