Мирослав Антонович і Галина Сергіївна свій добробут створили, як то кажуть, з нуля. Обоє були із таких родин, що замало сказати, незаможних: в одній сім’ї хворіла мати, в другій – батько, ще й обидві зазнали такої біди від блискавки і високої води, що й державна допомога не могла компенсувати завданих розгніваною погодою збитків.
Коли Мирослав і Галя вирішили одружитися, то майбутні свати набрали кредитів, напозичали в родичів грошей, понапрошували гостей, так як в Антона і в Сергія це вже були наймолодші діти, то щоб, не дай Бог ніхто не образився, аби весілля було не гірше, ніж в інших.
І, справді, весілля було на славу, всього було вдосталь, але гостей прийшло небагато: одні вважали, що цікавого там буде мало, особливо бракуватиме вишуканих страв, родичі, в яких нібито не було позичити гроші, придумали якісь причини, аби не прийти. Хто побував на весіллі, не міг нахвалитися на заздрість іншим, яке щедре було застілля, як невтомні музиканти забавляли людей до ранку.
До одного з приємних повесільних моментів – розпечатування подарункових конвертів – дві родини підійшли з надією та острахом: ці гроші їм не належали, хоч би вистачило погасити кредити й повернути борги людям.
Близькі родичі чомусь вирішили молодятам кілька постільних комплектів і теплих ковдр подарувати, набори посуду й сервізи, пральні машини й телевізори в складчину, щоб для дарувальників було дешевше, а те, що молодятам це зайве, їм байдуже. Головне, що коли за кращих часів вони задешево купили ту вовняну ковдру чи набір постільної білизни, і займає те лише місця на полицях вже кілька років, то чому б зараз не збутися й не подарувати.
Так що молода сім’я мала на чому спати, чим укриватися, з чого їсти на все життя. А щодо грошей – одні мінуси. Коли Мирославові та Галині батьки просили своїх родичів ще трохи зачекати, бо не вистачає повної суми, щоб віддати, по селі почалися інші розмови, мовляв, а то навіщо таке розкішне весілля справляти, заможніші і то рахують гроші, щоб все було поскромніше і молодятам було що залишити.
Хоч батьки нічого матеріального не дали Мирославу й Галі, але прищепили їм велику працелюбність. Вони обоє були наймолодшими в багатодітних сім’ях, змалку бачили невтомну батьківську працю, самі батькам допомагали лагодити оселі після стихії. І оце їхнє незабутнє весілля також нагадало стихійне лихо по грошах. Тож вони вирішили, знову ж таки на позичені гроші, податися на закордонні заробітки, щасливі тим, що друзі їм довіряють.
Молодим і завзятим робіт вистачало, хоч і важких, та їм не звикати, а грошей заробили чимало, повернули всі борги, заробивши ще більшу довіру в приятелів і знайомих. Подружжя повернулося в Україну, бо потрібно було лікувати то Мирославову маму, то Галиного тата. Старші їхні діти нічим особливим допомогти не могли, мали вже своїх по двоє-троє. Переважно всі клопоти лягали на ще не зовсім зміцнілі плечі безвідмовних Мирослава й Галини. Молоде подружжя зволікало з власними дітьми, бо потребували їхньої допомоги рідні люди.
Зароблені гроші тим часом танули, як сніг на весняному сонці. Треба було подумати, що дало б родині стабільність у коштах. Та роботи в найближчому радіусі від родинної домівки не було. Зваживши всі «за» і «проти», вирішили започаткувати власний бізнес, поки ще є якийсь стартовий капітал, тим більше, як самі вважали, що тямили щось у цій справі, так як обоє кілька років тому закінчили торговельний коледж. Звісно ж, без допомоги справжніх друзів щодо оренди, транспорту, товару, документації не обійшлося. Але зовсім скоро справи пішли вгору.
Коли Галя народила первістка і залишилася вдома доглядати дитину, Мирослав найняв на роботу двох племінниць – доньку жінчиного брата й дочку своєї сестри.
Спочатку всі були задоволені, але потім дівчата, змовившись, почали хитрувати: закуповували оптом товар на чернівецькому ринку і продавали в магазині, заробленим ділилися, а товар власників залежувався на полицях. Коли все виявилось, Мирослав вказав племінницям на двері, чим посіяв зерно неприязні в стосунках з родичами.
Зате нових друзів в успішного подружжя не бракувало. Галя вийшла на роботу, віддавши трирічного синочка в дитячий садочок, і торгівля пожвавішала. Ображені родичі вже не просили чи вже й не потребували допомоги. Але Мирослав і Галя так звикли комусь чимось та допомогати, переважно безкорисливо, мовляв пам’ятають, як їм нелегко було, та як їм друзі допомагали. От тільки, прості й наївні, не врахували, що ті, справжні друзі, зараз десь у світах, близьких і далеких, а ці теперішні «друзі й подружки», поки ви їм потрібні.
Мирослав і Галя з розумінням поставилися, коли друзі й подруги не прийшли на новосілля, зіславшись на поважні причини. Коли не привітали з 30-річчям Мирослава, Галя тільки здивувалася, але подумала: буває, тому на свій ювілей запрошувала заздалегідь, але почула:
– Ви знаєте, ми з вами такі різні: ви – бізнесмени, а ми прості вчителі. В нас свої інтереси, свої розмови про дітей, про роботу, про книжки… Для вас це нецікаво. Вам непросто буде нас зрозуміти.
Ввечері Мирославу прийшлося довго заспокоювати заплакану Галю:
– Звісно ж, інтелігенція, – іронічно мовив чоловік, пригортаючи дружину, – он вони в театр їздять, а ми з тобою гроші самі заробляємо, з бюджету нам нічогісінько не капає, щоб могли так безтурботно насолоджуватися культурою. А давай в суботу поїдемо в драмтеатр. Синочка на вечір у батьків залишимо, потім у фейсбуці будемо ділитися враженнями про виставу. Хай знають, що ми не цураємося мистецтва.
З того часу концерти, вистави й виставки стали для подружжя однією зі статей їхніх витрат, тобто гіркий урок було засвоєно. Через якийсь час нерозлучні подруги – бібліотекарка й вчителька – завітали в магазин до третьої, нібито ще подруги, Галі.
– Як справи? Давненько не бачились. Збираємось компанією в Буковель. Гайда з нами, а то щось ми останнім часом так віддалилися.
– Так, віддалилися. На-зав-жди! – Галя наголосила останнє слово і відвернула погляд.
Подруги тільки переглянулися й мовчки вийшли.
