– Чи є такі чоловіки, які не зраджують?, – плачучи питає мене донька, вона якраз в тій юній порі, коли серце лиш розкривається до почуттів і навіть погляд коханого в іншу сторону вважається зрадою.
– Є, доню, он дідусь наш Роман все життя любив лиш одну жінку і досі не може їй пробачити…
Дитина дивиться на мене з надією, а я оповідаю їй про дідусеву любов.
Він одружився з Галиною та зажив щасливо, у них з’явився син Богданчик і я через рік. Все було добре, але мамі завжди хотілося жити краще, мати кращі сукні, ніж в інших жінок, краще взуття і кращі парфуми. А жили ми тоді в старій хаті, яку тато поступово ремонтував, бо мама ніде не працювала, а у тата на заводі зарплати були невеликі. Навіть дивно, що він те все діставав по знайомству, а потім відпрацьовував матеріали, бо був дуже добрим майстром.
Я не пам’ятаю того дня, коли мама поставила батька перед фактом, що її кума знайшла їй роботу в Італії і вона їде.
– Ти її бачив? Скільки вона грошви сюди шле, а я працьовитіша і ще більше слатиму. Зароблю грошей і одразу до вас вернуся!
Богдан тоді пішов лиш в перший клас, а я була вдома. Впевнена, що тато її перераджував, але мама сказала, що так більше жити не може!
Звичайно, що ми за нею сумували та плакали і якби не бабуся Юля, то ходили б обмурзані та голодні, бо тато мав ще й працювати і господарку тримати, і до нас час мати.
Перший рік, що мами не було, тато й голову не міг підняти від утоми, бо мало того, що всюди мав встигнути, то ще хотів аби за ті гроші, що мама висилала, зробити ремонт і щоб вона вже й верталася.
Якщо порахувати, то їй було тридцять один рік, коли вона поїхала, але приїхала вона до нас лиш в п’ятдесят сім і то ненадовго.
Вже у нас хата, мов писанка, вже й машини є, але мама додому не їде.
Ми вже до неї і телефонуємо, і просимо, але вона все каже, що лиш гарну роботу отримала і не може отак все кинути, адже треба подбати про наше майбутнє.
Не знаю чи тато тоді щось запідозрив, але він продовжував працювати для нас і жити для нас. Чомусь вірив, що розлука тільки вивірить почуття.
Ніколи ми не були вдома самі, бо тато десь затримався, за ним можна було годинник звіряти.
Через якийсь час почали ходити чутки про маму і тієї ночі ми вперше бачили, що тато плаче.
Десь він перестрів мамину куму і почав її обвинувачувати, що вона розбила його родину і заставила маму там жити.
– Заставила? Та вона вертатися не хоче, бо вже має дитину від іншого! І живе з ним! Так, що як не вмієш жінку втримати, то нема чого на мене спихати.
Для нас це був всіх просто шок – мама має іншу родину і не вернеться.
В татові щось зламалося і він просто жив заради нас!
Коли мама знову подзвонила, він не пішов говорити, а ми їй сказали чи то правда. Вона й зізналася, але сказала, що ми маємо їй бути вдячні, бо вона нас з багна витягнула та життя ам краще влаштувала.
Я не знаю чи краще життя вона нам влаштувала, адже мене хлопці з нашого села сватати не хотіли, бо їхні батьки казали, що я така ж буду, як і моя мама.
Так, у мене є квартира, є машина і я одружена та маю доньку, але…
Мама приїхала вже зі своєю дорослою донькою, коли її чоловіка не стало.
Приходила до нас в гості і наголошувала, що то все, що у нас є – то її гроші, її праця і ми маємо бути їй вдячні.
Ми й були вдячні, але тато не прийшов до неї на зустріч, а просто поїхав геть.
Думаю, він залишив би їй і їхню хату, але вже наша зведена сестра не захотіла тут жити, бо не розуміла ні мови, ні звичаїв.
Отак наша мати й поїхала назад та тепер живе там і не планує вертатися. Може, відчула, що не все вона для нас купила?
– А дідусь так більше й не одружився. Я й не пригадую чи взагалі у нього хтось був після цього всього, але в дім він нікого не приводив.
Фото Ярослава Романюка.
