Оженився мій син на тій Ірині без моєї згоди. Як я не просила, як я не вмовляла бути хитрішим і взяти собі доньку нашого директора – не хотів. Якби він мене послухав, то би як сир в маслі катався, а не годував черв’яків! То вона, то все через неї!
Мусив працювати звичайним електриком, не хотів його директор підвищувати, бо дуже вже образився. А важка робота, вона й сили забирає і радість в житті. Того то він і почав гуляти.
А вона вдома сидить з дитиною та нічого не розуміє. А мені ж все жінки доносять – то з вахтеркою Люсею, то з бухгалтеркою Лідою… Я спочатку вирішила – нехай собі мастять голову, я туди лізти не буду. Думаю і думаю, не сходить мені з голови Максим. Ну як так – з донькою директора не пішов, а тут на розрив йде… А онук що мій буде?
Аж тут він приходить до мене.
– Що ти, сину, виробляєш?, – питаю його, – Як лишити доньку директора, бо любов тобі сильно запахла, а тепер що?
– Не лізьте до мене, – каже.
Ага, не лізти? Я тоді так залізу, що ти добре будеш знати.
Я тоді до невістки:
– Ти чого сиднем сидиш, коли твій чоловік цілий завод перепробує? Ану роби щось!
Та в сльози, але я їй кажу – на себе в дзеркало подивися, а тоді й плач.
Пішла я, а вона таки залишилася і пробачила. Потім її бачила на вулиці, то й зачіску змінила і якось стала прибраніша.
То й що мені, головне, що люди в зубах більше Максима не носять. Вже він приходить з роботи додому, а не доночі швендяє.
І що ви думаєте, сказала мені та Ірина «дякую»? Може, торт принесла, що я їй очі на чоловіка відкрила? Та аж бігом.
Що сама прийду до онука, то так і є, а як не прийду, то й не просять.
Пройшло ще кілька років, живуть вона добре.
Аж тут мене будить дзвінок серед ночі – сталася аваpія на заводі. Якраз була Максимова зміна. Іншим нічого, а мій син…
Мій єдиний син… Я готова була всіх розірвати на клапті, хто мені його віддасть?
Завод запропонував компенсацію і я наполягла аби вона була мені, бо я сама ховала. Ірина ходила, як той привид – слова не можна було почути. Людей зібралася з заводу купа, я з ніг валюся аби все приготувати, а вона все біля нього сидить.
– То буде з тебе хоч раз в житті толк? Ану шуруй тарелі мити та на стіл накладати! Хто мені ще має допомогти?
Та й люди побачили, що з неї толку мало, тому те, що зібрали з роботи, то дали мені. А кому ще мали давати?
Я ж мати, а не чужа людина!
Та й компенсацію я теж собі взяла. Я жінка в літах, а вона ще на себе та на дитину заробить – життя у них попереду. А мене хто після пенсії утримувати буде? Я на одну пенсію не проживу, здоров’я у мене вже не те. А нехай за квартиру не переживає – онукові дістанеться, з собою ж туди не візьму.
А вона як почула, що я все собі забрала, то швидко прибігла, бо вже не було перед ким вистави грати:
– Де гроші!, – верещить,- Ви совість маєте? Ви нас обікрали з сином!
– Я обікрала? Ти язик свій припни! То мій син! А через кого він нічні брав, щоб зарплатня була більша? Чи не через тебе? Та якби не ти, то він би був зятем самого директора і лиш би накази давав, а не працював, як віл!
Я їй ще багато чого пригадала. Вилетіла з хати… Носить про мене плітки та обмови, але я знаю своє – моя дитина. Моя компенсація. Крапка.
