— Чого роти пороззявляли? Вас сюди хтось кликав? – прошипів старий Матвій здивованим дітям – У цій хаті за господиню моя нова дружина Анастасія, вам тут місця нема. Сусіди все чекали коли ж старий виставить Настю, як усіх своїх «дружин», за ворота з речами. Але жіночка ще тою аферисткою виявилась, провернула таке, що всі лиш ахнули. За матеріалами
Жив в нашому селі дід Матвій. Був він міцненький такий, хоча сімдесятиріччя вже давно справив. Будиночок у нього теж йому до пари був. Такий же кремезний і міцний, як господар. І город завжди вичищений, вчасно посаджений і викопаний.
Читайте також: Повітряний, м’який і ніжний пиріг “12 ложок”. Відмінно підіймається, виходить навіть у початківців
Але було у діда три проблеми. Перша – це його дружба зі змієм зеленим. Як тільки вони переходили з ним «на ти», Матвій забував про все на світі днів на 4-5. Вживав все підряд і без просипу, і як тільки здоров’я вистачало.
Друге – його безмірна жадібність. Весь урожай дід складав в льох і холодильник, нікого до них не підпускав, навіть власних дітей і онуків. Кажуть, що навіть на пoминки своєї дружини жодного солоного огірки не дав – на столі було тільки те, що діти з міста привезли.
Подейкували заздрісники, що у скупого діда на ощадкнижці величезні гроші лежать, відсотками обростаючи. Дід Матвій збирав самозабутньо, торгуючи молоком, маслом, сметаною (у нього ж ще й корова була!), Курятиною, яйцями та кроликами. І з городу врожаю частина теж на ринок йшла.
Дітям своїм, а онукам – тим паче, Матвій ніякої допомоги не надавав, подейкують, з самого початку їхнього від’їзду з рідної домівки. Навіть в їх рідкісні наїзди в рідні краї поверталися вони до себе з порожніми руками – ні яблучком, ні пучком кропу дід нащадків своїх не балував.
Був у діда ще один грішок за душею. Любив вже дуже дідок протилежну стать. За той рік, що я його знала, переїхавши в село, з ним прожили аж три бабусі. І всі його на якомусь етапі починали не влаштовувати, він зі скaндалами виставляв «дружин» з їх вузлами. Ми тільки сміялися: ну якою ж непутящою може бути бабуся 70-ти років ? Але дід ревнував всіх, дуже ревнував.
І ось якось переїхала до нього дама одна з міста. Вже як він їх знаходив в свої 70 з хвостиком, теж ніхто не знав. Друзі якісь зводили його, чи що. У місто-то він частенько навідувався.
Тільки нова пасія була зовсім не схожа на попередні. Така собі тихенька, гордовита особа, одягнена хоч і бідненько, але з претензією на моду і смак. Ніяких хустинок на голові, очок в товстій оправі, калош та рукавиць невідповідних. І говорила Анастасія завжди тихо, але впевнено і спокійно. Діда не інакше, як Матвієчку величала. А той її у відповідь «Крихіткою» називав, мабуть, за її невеликі габарити.
Народ потеревенив та й заспокоївся в очікуванні звичного фіналу з виставленням вузликів з пожитками мадам на дорогу за ворота. Так, мабуть, даремно чекали. Щось пішло не так.
Матвій майже зовсім перестав з’являтися на вулиці в неохайному вигляді. Завжди чистий, виголений, доглянутий. У місто вони з Настею їздили тепер на пару, удвох і поверталися. Зійдуть, бувало, з автобуса рейсового, візьме баба Настя діда Матвія по ручку, і крокують вони уздовж села красивою такою парою. А дід у другій руці сумки, з покупками, треба думати.
Далекі родичі тільки зубами на це скpипіли, згадуючи, як тримав в молодості Матвій свою першу дружину в чорному тілі, не купуючи їй навіть калош в дощову погоду. Перебивaлася тим, що їй сусіди пожeртвують. А тут – звідки тільки щедрість з’явилася!
Зате з дітьми та онуками дід став ще більш сyворий. Якщо раніше вони в свої рідкісні приїзди переночувати залишалися, то в останній раз він їм так і заявив: «Тут тепер Настюша господиня – вам місця немає в нашій хаті!»
Поступово і злі язики втомилися пліткувати. Звикли все, що дід змінив свій характер. І тут раптом – як грім серед ясного неба.
Одного разу дід Матвій набрався-таки. Аж до безтями. Таким його і в кращі часи ніхто зі старожилів не пам’ятав.
Народ посміявся та й пішов у своїх справах. Де була в той час Настасья, ніхто не знає, але точно, що не вдома – за нею бігали, хотіли повідомити, та не достукалися.
Години через два діда в кропиві не виявлено, тому вирішили, що він оклигав і додому потопав. А вночі в село «швидка» приїжджала, в акурат до Матвієвого дому.
Виявляється, його відвезли в лікaрню, де привели до тями. Тільки дід уже встиг ослiпнути за цей час. Чи то від «ліваку у кінських дозах», чи роки своє взяли – невідомо
Анастасія клялася, що в цей день у від’їзді була, квиток на електричку показувала. Сам дід перестав будь-що розуміти. А ще норовив укyсити того, хто його торкався – ковдру поправити там або волосся причесати.
З лікaрні він плавно перекочував в «хоспіс» Господинею в будинку Матвія залишилася Настасья. Діти дід намагалися її виставити, та вона їм під ніс свідоцтво про шлюб сунула – коли вже встигла дама це провернути, невідомо нікому було на селі. І дід сам слівцем про те не обмовився.
Діти Матвія особливо не морочилися долею батька свого. Дізнавшись, що Настася є законною спадкоємицею всього майна, махнули рукою і на нього. За що боровся – на те й напорoвся.
А Максим – молодший онук пошкoдував діда. Забрав до себе, лише той трохи в себе прийшов. Тільки труднощів вони з дружиною не витримали. Дід пенсію навідріз відмовився онукові віддавати, складав все кудись – невідомо. Максим підозрював, що передає гроші Максим своїй ненаглядній «крихітці».
Зрозуміло, що всі місцеві ополчилися на мадам за таке «неправильне» ставлення до Матвія. Вона ж на це плювала, мало спілкуючись зі старожилами. А потім і зовсім будинок продала і кудись поїхала. Це було ще за життя Матвія, тому діти чинити опір цьому не могли.
Читайте також: — Досі не розумію, як зумів те все пережити! Ось їду вперше до Львова один. Треба вчитись жити заново, хоча й не знаю чи вистачить сил
Максим же, промучaвшись з дідом місяці два і зрозумівши, що нічого з родича за турботи свої він не отримає, відправив діда знову туди ж, звідки забрав. Там той і доживав свої останній дні. Як часто Анастасія навідувалася до чоловіка – ніхто не знає. Була підозра, що все-таки мадам заявляється до Матвія тільки в день отримання ним пенсії. Як то кажуть, хоч крихти, та в мою кишеньку.
