Розкажу вам про такий випадок в моєму житті, який не дає мені спокою до цих пір. Отим «щось» для мене виявився хлопець, якого я відштовхувала всіма способами, а потім не могла жити без нього.
Ми вчилися в інституті і жили великим колгоспом, ходили один до одного іти, як в тій казці – спочатку їмо твоє, а потім кожен своє.
І отак приходив до нас їсти хлопець Микола, ми були знайомі через треті руки, але це не заважало йому приходити в кімнату, по-господарськи відкривати харч-блок і питати чи є щось смачненьке.
Особливу увагу він приділяв голубцям моєї мами і дуже хотів аби він їх їв завжди.
– Я таких смачних голубців ніколи не їв. Твоїй мамі часом зять не потрібен?, – питав він заїждженою фразою.
Я лиш махала рукою – їж і не заважай вчити уроки. Я була старанною ученицею, майже зразковою. Проте в кінці тижня ніщо не заважало мені йти до цього хлопця в кімнату разом з дівчатами і вже гуртом їсти те, що передавала йому його мама.
Згадую ці випадки і сльози накочуються на очі – як тоді це все було весело і щиро, хоч об’їдати когось – це не завжди весело.
Але оцей хлопчина Микола не давав мені спокою й через інші приводи – то в інститут хоче зі мною йти, то проводжає мене з нього до гуртожитку, геть тобі як хлопець. Мене це злило, бо мені хотілося аби мене проводжав чорнявий Гриша чи синьоокий Василь!
Але ні – оце стоїть та всіх хлопців відлякує, бо бере мене попід руку і каже:
– Ходи, ходи, я вже їсти хочу, а мені мама поки передачу не передала.
Звичайно, що він і допомагав мені з навчанням чи з талончиками на харчування, проїзним!
Але він просто завжди був поруч і я не відчувала, що він якийсь особливий чи цінний, бо ж завжди під рукою, ну геть як брат.
На четвертому курсі він запропонував мені руку і серце – просто став на коліно серед вулиці і простягнув букет. Пам’ятаю, що тоді прагнула одного – аби він встав і перестав мене соромити перед перехожими.
Видно, він відчув це все і зрозумів, що він мені не потрібен, як чоловік.
Відтоді він перестав до нас приходити, а через кілька місяців розписався з моєю одногрупницею.
І тут мене мов громом вдарило – серце запекло, щось так стислося, що я не могла дихнути, все почорніло!
Я зрозуміла, що люблю Миколу і мені важко дихати без нього, він був моїм повітрям, моїм киснем.
Але він мене вперто ігнорував і переходив вулицю, коли бачив мене…
Я тоді теж вирішила, що поїду вчителькою куди пошлють, лиш би не бачити його. Мене роз приділили аж в Сумську область.
Там я вийшла заміж за вчителя фізики, але щастя так і не пізнала. Все думала, як зробити так аби він вернувся, випитувала в спільних знайомих як він, а він вже мав двох донечок і щасливо собі жив.
Минули роки і я вернулася в місто моєї юності після тридцяти п’яти років розлуки. Ходжу вуличками і не впізнаю багато чого, бо там колись був кіоск. Тут на квартирі жили наші дівчата, а тепер це багатоповерхівка!
І ось в одній такій подорожі я побачила дружину Миколи, мою одногрупницю. Привіталися, розцілувалися і давай згадувати минуле.
І так поступово дійшли до її заміжжя з Миколою:
– Ой. Життя мені пішло отак за тим гультяєм, все йому не те і не так, дому не тримається, грошей не заробляє! Певно, за тобою все життя сохне, то я скажу, що ти приїхала – хай прибіжить до тебе, – каже вона і так пильно дивиться на мене.
А я що? Та ляпнула, що мені чужого не треба, а особливо такого і пішла геть!
А тепер не можу спати і все думаю про нього – як би ми жили? Чому наше життя пішло отак і для чого? Кому ми щось доказували, а тепер ще заспокоїтися не можемо!
Фото Ярослава Романюка.
