Ми з Орестом живемо вже п’ятнадцять років разом і наче все у нас добре, але все ж я маю інколи питання, коли він запізнюється з роботи.
– Оксано, ну що ти, наче маленька. Та з друзями засидівся.
– Та з колегами на футбол пішли. Ти чого?
– На роботі завал і мусив затриматися.
Хоч все виглядає дуже логічним, але питання у мене таки виникають і я не раз, і не два телефон тайком перевірю та одяг обдивляюся.
Я з роками не молодію, а Орест тільки набуває якоїсь чоловічої мужності. Він не був таким гарним, коли ми тільки почали зустрічатися, а я навпаки.
Чому життя отак повертається? Я б теж хотіла лиш молодіти з часом.
Так от, може я й ревнива трішечки, але ж це все не можна отак пустити на самоплин.
Отак одного разу прокинешся, а чоловіка поруч вже нема і що отак все життя забути?
І ось останнім часом чоловік почав приходити якийсь сумний, задуманий. Їсть і наче смаку не відчуває та в вікно дивиться.
– Оресте, щось сталося, – питаю я його.
– Та ні, – каже і так останній склад тягне, наче й хоче мені щось сказати, але не знає як.
А я вже вночі спати не можу та все думаю, що ж сталося останнім часом, наче все, як завжди, ні діти не приносили ніяких «сюрпризів» і я теж останнім часом не сварилася з ним. Що ж то може бути?
На наступний день знов він якийсь відсторонений.
– Що сталося, кажи!, – питаю я його.
– Та розумієш… Та що тобі казати.
Я вже таке не витримала і давай телефонувати до свекрухи. Мало що може бути, може вона щось знає та мені скаже. Може, він до неї приходить їсти чи вона щось бачила.
Але свекруха запевнила, що говорила з сином тиждень тому і не знає, що з ним таке, підозрілого теж нічого не бачила.
Я вирішила на вечір приготувати його улюблену їжу, котлети з гречкою, пішла в перукарню, пофарбувалася і постриглася, на всякий випадок, розумієте.
Все отак виклала на стіл, любесенько на нього дивлюся, а він відкладає виделку і каже, що не має апетиту.
До котлеток?
– Вже кажи, що сталося, бо я більше не витримаю!, – я вже не планувала відступати.
Орест тяжко зітхнув.
Подивився в вікно. Подивився на мене і каже:
– Розумієш, Оксано, мені бракує спілкування.
– Якого ще спілкування, – мені аж ноги затерпли.
– Людського. Розумієш, друзі мене кличуть то на рибалку, то на гриби, а я лиш біля тебе сиджу і все. А я ж людина.
– Господи!, – я від щастя засміялася, – то ти хочеш на рибалку? Та йди! Боже, яке щастя!
Я чоловіка обійняла і мало не літала по хаті. Рибалка! Хто б подумав, що через якусь рибалку я себе буду так гризти.
Я йому на ранок і котлетки спакувала, бутербродів наробила, все гарненько упакувала і ще й чмокнула та побажала щасливої дороги.
Сама так тішилася, як мала дитина, що все у мене в родині добре і життя прекрасне.
Стала я чоловіка чекати з рибалки та й виглядаю у вікно.
Під’їхала машина, побачила я, що то Орест зі своїм другом, речі вивантажують та регочуть:
– Ти так добре придумав з тією мовчанкою, – регоче Орест, – Моя навіть не згадала, як минулий раз по нас їхала.
– А то! Моя теж нічого не підозрює, головне, що всі щасливі і ми від них відпочили!
І от я така стою і не знаю, що я маю йому зробити? І як себе не видати, бо я вже себе ледве стримую.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
