Я останнім часом вигулюю з онучкою нашого песика Біма, і їй не сумно і мені корисно. Роки вже не ті і треба було давно спортом зайнятися, а я все на солодке насідала. Але моя думка про свою фізичну виросла, бо попереду ледве йшов огрядний чоловік, а потім взагалі звалився.
Ми підбігли, викликали швидку і я намагалася заспокоїти чоловіка, що все буде добре, а тоді слова мені в горлі застрягли. Для цієї людини у мене не було хороших слів, хоч це і був мій колишній чоловік.
– Галю, Галю, – Петро вхопився мені в руку і не відпускав.
– Сідайте з пацієнтом, – попросили медики, але я була категорична.
– Я його не знаю, а онучку не покину саму в парку, – і розщепила його пальці.
Онучка допитувалася звідки чужий дідусь знає моє ім’я, а я навіть згадувати не хотіла, хоч думки так і роїлися в голові.
Я була тоді дуже молода і дуже закохана. Здавалося, що без Петра не можу ні їсти, ні жити, ну дихати, ні думати, всі думки мої заполонив. Думаю, що й він тоді мене любив. Лише тоді, кілька місяців.
Ми одружилися і почувалися дуже дорослими, хоч тільки вчилися на другому курсі училища, жили в обшарпаній кімнатці і їли мівіну… Я тоді така була щаслива.
Коли ж дізналася, що при надії, то була певна, що більшого щастя бути не може. Але Петро був категоричним – ніяких дітей.
– Якщо мене любиш, то зробиш правильний вибір, – сказав він.
Продовжувати жити, наче нічого не сталося, я не могла, а Петро й не дуже звертав уваги, як я почуваюся. У нього були гульки, було насичене студентське життя.
Десь через пів року він сказав, що більше мене не кохає і ми маємо розійтися, як дорослі люди без сцен.
– Ти маєш бути мудра, Галю, щоб остаточно я не розчарувався в тобі, – сказав Петро.
Я не знала для чого мені жити на світі. Сіла на потяг і доїхала до кінцевої в інший куток країни, вийшла з вокзалу маючи в сумці тільки кілька гривень.
Мене побачила двірничка тітка Марія, зрозуміла, що я не якась там, а просто не знаю, як жити. пожаліла мене тоді і в себе приютила.
Я вже зараз знаю, що чим менше людина має, тим вона щиріша до інших… Тітка Марія не хвилювалася, що в її убогій квартирі чогось не стане, вона мене прийняла і нагодувала, вислухала мене і махнула рукою.
– Багато таких як ти бачу, нічого, поболить і перестане. Головне руки зайняти справою.
Я на ринку працювала, і ящики носила, і замітала, далі дали лоток торгувати. Там я й познайомилася з Миколою, він був водієм фури.
Спочатку й не було ніякої любові у мене до нього, просто було з ним поруч затишно. Я взагалі думала, що вже не зможу нікого любити, так мені в душі все було випалено і не довіряла я більше нікому.
Якось я почула себе зле і Микола думав, що я при надії:
– Тепер вже офіційно прийдеться тебе заміж брати, – обіймав він мене.
Але висновок був невтішним – я не матиму дітей. Ніколи.
Прийшла на нашу квартиру і почала збирати речі, Микола з роботи, а я в дверях:
– Ти куди?, – питає.
– Та йду. Тобі здорова жінка потрібна, а не я!
Обійняв мене і нікуди не відпустив. Потім ми всиновили Сашка, а за ним Оленку і я так їх полюбила, так само сильно, як і Миколу.
Тепер у нас онуки і я дякую Богу за кожен день, що він мені дав. А тепер думаю, що треба Йому допомогти і самій взятися за своє здоров’я і Миколу підтягнути. Нам ще онуків на ноги ставити і тітці Марії на дачі допомагати, а то вона нас усіх ледарями називає.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
