І ось він чую на початку вулиці, а я вже на вечерю на стіл.
А він щось дуже довго крутиться біля трактора, щось поправляє, щось з сусідом ще балакає. Я вже не витримала і гукаю його, а він так собі спокійненько:
– Я не голодний.
Я впріла… Де їв? – ось така думка в голові.
Він до хати такий радесенький, пішов в душ та до телевізора. А я за ним.
– І де ти,- кажу, вечеряв?
– Ой, ти знаєш Ольгу, що на початку села? То її чоловік тепер з нами в бригаді і вона мене запросила за компанію, бо ми їй дещо привезли. От і погостила.
Розказує, а голос такий мрійливий. Ну, думаю, все… ось і перші ластівочки. І так він там вечеряв чи не цілий тиждень і я маю певність, що ще й напрошувався.
– Ну, що ти, Тамаро, пристала? Що я твоєї картоплі з котлетою не їв чи що? А в неї знаєш, які салати? Та не такі, як ти на майонезі варганиш. А такі, що їж і аж сили надає, а вони ж до м’яса тушеного, ну просто пальчики оближеш!
Отак він прихвалює страви чужої жінки. А мені аж сльози на очі навертаються!
Та я б теж тушила та припарювала, якби мала такого чоловіка, як Ольжин! Все в хату, ніде не піде після роботи, господарку пильнує і ще й калимить по селу!
Та у неї грошей кури не клюють! Вона собі хоче і на роботу йде, а хоче – не йде. Має якийсь розсадник біля вікон і всього її городу! А я маю купу поля, купу господарки і ще й діти на моїй голові! Поки над усім покручуся, то й не знаю, де я і хто я!
Хоч у мене все по-простому, але ще ніхто на мої страви не жалівся! Але чоловік так і не зрозумів, що мене образив. Навіть більше!
– Тамаро, там до мене начальник приїде, то ти вже щось приготуй краще, а не як завжди! Такі люди часто не приходять. Та й в хаті у нас якось так, наче ми якісь сільські.
– А ми не сільські, – питаю.
– Так, але он в Ольги в хаті, наче в місті.
– Бо, може, в Ольги чоловік на таке розстарався?
– Ой, що ти починаєш! В доброї газдині все гаразд, а в тебе лиш гроші на умі…
Довго я ламала голову над тим, що приготувати аби й все встигнути біля господарки і, щоб смачно.
Вирішила, що втушу м’ясо і запечу картоплю, накришу помідори з огірками і в мами хліб візьму з печі на листку капустяному… смакота неймовірна!
Отак я все приготувала. Чоловік мій глянув і скривився.
– Що ти не могла якось делікатно все подати? А то накришила кавалками, як своїм!
Але сіли ми за стіл, начальник як понюхав хліб і каже:
– Як в дитинстві… дуже смачний!
І почав все наминати та й руками собі помагати, аж прицмокує! Все пішло – і м’ясо і картопля часничком притрушена, хліб так смакував, що я йому пів хлібини й з собою дала, а він казав, що то найкращий хліб, який він їв.
Поїхав начальник ситий і вдоволений, а я на свого чоловіка дивлюся строго:
– То погано я гостя почастувала?
– Та як погано? Що ти видумуєш? Ти ж у мене ґаздиня!
– Краща за Ольгу?
– Та в сто раз! Начальник від Ольги такий задоволений не виходив!
– Ну дивися, – кажу йому, – Бо як будеш в чужі каструлі заглядати, то й в твої є охочі!
Чоловік зробив вигляд, що я собі щось придумую і він з дитинства за мою картоплю з огірочками дубленими… Поживемо – побачимо, а з Ольгою я ще поговорю.
Фото Ярослава Романюка.
