З подругами я не хотіла зустрічатися, я ж до мами приїхала всього на кілька днів, хочу з нею набутися. Але мама мене переконала:
– Доню, ти ж їх знаєш змалку, то ж так не гарно…
Я хотіла мамі сказати, що не хочу того й з ними бачитися, бо знаю змалку. Почнуться зазирання в душу, чи бува сміттячко не замела за хідник – все розказуй! І виявилася правою, бо першим же було:
– Дарма ти свого Романа покинула, ой дарма! Любка його в твоїй хаті живе та на твоїй машині катається, а ти тарганів по гуртожитках скільки років годуєш! Що ти доброго зробила? А так би погуляв і в родині б був. А ти в своєму домі господинею! Горда ти дуже, того тобі в житті так і ведеться…
Подруги навперебій розказували, як же тепер господарює в моєму домі чужа жінка, що дитина їхня в четвертий клас перейшла, Роман полисів, але його жінка, як з обкладинки:
– Як та лялька ходить, – кажуть вони, – Та й ти б трохи скинула, а то кого ж зараз знайдеш, як всі хочуть моделей? За чоловіків тепер треба зубами триматися…
Я вернулася думками назад на десять років, в той день, коли Роман мені сказав, що його любка при надії:
– Сина мені подарує,, – мрійливо говорив він, – Донька наша вже в університеті. Ти все їй поясни, що таке життя. Кожен має бути щасливим! Я заслуговую на щастя за всі роки, що я з тобою прожив.
А я мовчала і не вірила, що татові слова справджуються. Ще, коли ми лиш зустрічалися з Романом, батько казав:
– Дитино, він тобі не пара. Про що ти з ним взагалі маєш до розмови?
Як йому було пояснити, що ми не говорили, а цілувалися? Він так дивився, так міцно обіймав, що весь світ зосереджувався в його очах, цілий світ. А тут тато про якісь балачки – все життя попереду, ще знайдемо слова.
Коли закоханість пройшла, то з Романом і справді не було про що говорити, я не розуміла про карбюратори, а він про українську поезію семидесятників. Він заробляв гроші, а я працювала і виховувала доньку. Ми спочатку переїхали в нову квартиру, далі в свій будинок, купили машину…
Всі мої подруги мені заздрили, бо ж он як я кучеряво живу. А у них чоловіки мало заробляють, ні на що не вистачає.
– Ти дивися за ним, – казали мені вони, – Йому п’ятдесятка на носі, а то такий вік, що всяке буває…
І от сталося… їй тридцять і вона при надії, а я вже своє відслужила…
Отож, на слова Романа я не знала, що й казати – наче й трагедія, а наче й звільнення. І я вирішила, що якщо звільнення, то з хорошими відступними.
Чоловік залишив собі хату, але віддав частку грошима, що мала належати нам з донькою. Тамара була проти того аби тато жив зі своєю любкою в нашому домі, але я наполягла.
– Дитино, ти й так будеш жити окремо, коли вийдеш заміж, тому ось вже матимеш квартиру. Та й тато від тебе не відрікається, якщо хочеш, будеш дружити з мачухою, адже у неї більше спільного з тобою, ніж у твого тата.
Тамара гірко усміхнулася і погодилася. На інші гроші я винаймаю квартиру в обласному центрі і живу, наче з самого початку.
Вирішила все кардинально змінити і навіть професію. Нічого, що нагадує про минуле життя. Працюю в туристичній фірмі, сама об’їздила пів Європи, на вихідні в кіно чи театр, просто попити кави в кафе чи погуляти… Квартиру орендую, не переживаю за те чи підходить шпалери до кольору гардин, байдуже, що плитка сторічної давнини.
За мірками моїх подруг – у мене не життя, а суцільне фіаско, але я ще ніколи не відчувала себе так добре.
Тому я навіть не стараюся якось відбілити себе в їхніх очах – вони просто не зрозуміють.
