fbpx

Чи жилося мені погано незаміжньою тридцяти шестирічною жінкою? Таке питання крутилося в моїй голові одразу після мого весілля. Якби хтось хотів з мене посміятися, то він би не придумав краще, ніж я це зробила своїми руками

Жила я в своїй однокімнатній квартирі та й горя б не знала, якби не те, що не маю я чоловіка.

Вже мама мені замість «Доброго дня» питає «Не маєш нікого?», а всі подруги пересватали мені всіх друзів, розлучених і холостих, але все якось марно. Чи то мені ніхто не подобався, але мене точно ніхто не хапав заміж.

І наче мені непогано одній, але все гризе думка, що інші вже й дітей одружують, а я нікого не маю.

Аж ось з’явився у нас на роботі переселенець зі сходу країни, Тимофій. Ну. Ми всі його жаліємо, то хто, що має, тим його й пригощає. Наче така у нас черга – Світлана голубці принесла, Марта вінегрет, Петрівна плов, а я вже випічку до чаю.

Коли ж пішли плітки, що він ще й неодружений, то всі мало не в плечі мене до нього гнали. Та й бачу, що Тимофій до мене не байдужий.

То чом би й ні?

Почали ми з ним зустрічатися, то в мене, то в нього і до того дійшло, що я виявилася при надії. Тимофій не те щоб зрадів, але заміж мене покликав.

І після цих слів мені перед очима наче пелена впала і я вже нічого не чула і не бачила, крім кольору букетів, кількості гостей та форми весільного торту…

Батьки мої мало не всі заощадження вклали в весілля, щоб всім показати, що їхня дочка варта.

Родичі з боку нареченого приїхали в кількості трьох штук, мати і брат з жінкою. Я не звернула увагу більше ні на що, бо ж всі навколо те й роблять, що хочуть зі мною сфотографуватися.

Аж тут підходить до мене свекруха і каже:

– Бажаю вам всього найкращого і тепер ви будете глядіти Софійку.

Я не зрозуміла про що річ і лише очима кліпаю.

– То він тобі не сказав? Жонатий був Тимофій та жінка його отак і пішла в засвіти через оковиту, а дитину я ростила, поки Тимофій сам був. Але тепер вже дитина має мати маму і тата. Щастя вам, – і мені в руки чиюсь маленьку рученьку тулить.

Я дивлюся, а то маленька дівчинка аж прозора, очі великі і перелякані.

А Тимофій тільки очі відводить…

Що я мала вже робити?

Сама собі його на голову свою прилаштувала, то й мушу тягти.

Але що Тимофій був до заміжжя прошений та байдужий, що в статусі чоловіка те саме. Наче й живемо разом, але від того «сім’я» лиш одна назва. Софія з нами живе та за мною по п’ятах ходить, розумію, що дитина не хоче аби її вкотре покинули на бабусю.

Прожили ми так з Тимофієм два роки, але то було щось таке як не знаю що – нічого чоловік в житті не хоче, нічого не прагне і нічим не цікавиться. Ходить отак як тіло без душі…

Я трохи це все потерпіла, а потім і на двері показала, бо нащо мені тоді чоловік та й здався.

Софійку залишила в себе, бо дитина має мати в життя стабільність.

– Оце вже крапка, – журиться мама, – Хто тебе вже тепер візьме з двома дітьми?

Але що найсмішніше – прийшов до мене мій колишній однокурсник і попросив заміж!

– Я тебе тоді любив і тепер кращої за тебе нема, – сказав мені.

Тепер я майбутня мама третьої дитинки, а кращого за Сергія просто нема на світі чоловіка. Він і про мене піклується і дітей моїх любить, а я лише його питаю, чи не міг він швидше здогадатися та мене заміж покликати.

– Завжди мріяв про велику родину, – жартує він.

You cannot copy content of this page