Я завжди хотіла дітей. Бажано, щоб їх було багато. Навіть будучи маленькою, я дбала про своїх молодших друзів, ніби я була їхньою матір’ю. Я не могла дочекатися, коли справді стану нею. У мене були на цей період райдужні плани.
В моїй уяві втомі не було місця. Я бачила себе в маленькому затишному будиночку з садом, який охоронятиме великий волохатий собака. за чоловіка у мене був би принц моєї мрії, який буде чудовим батьком, а також вірним супутником і помічником. Я з нетерпінням чекала кожного моменту, який ми проведемо як сім’я.
Діти бігають по дому, радіючи, а я радію блаженству домашнього вогнища. Втома, або відчуття, що я залишилася одна, не жили у моїй уяві. Тільки от сувора дійсність зняла рожеві окуляри.
Петро живе поряд зі мною вже рік. Він вродливий чоловік, якого, здається, ніщо не відволікає. Він майже втілив у життя моє уявлення про сімейне життя.
Після чотирьох років стосунків ми вже чекали на дитину. У нас з’явилась донька Анютка, яку я одразу ідеалізувала. На жаль, все пішло не за планом. Вона вередувала і плакала. Не було нічого схожого на сімейну ідилію.
Все йшло не за планом. Але я не хотіла забути своїх фантазій. А прагнула бути досконалою у всьому, незважаючи на втому. Щовечора, тримаючи Аню на руках, я готувала вечерю для Петра. Я намагалася зробити так, щоб, прийшовши додому, він відчув азатишок будинку. Саме так, як я собі уявляла.
Чим більше я намагалася, тим гірше ставало. Аня постійно вередувала, а Петро не звертав уваги на дитину. А я? Я пробувала заспокоїтись і все виправити. Моя дочка часто не спала ночами, і мені доводилося вставати до неї. Іноді я залишалася з нею у ліжечку, щоб хоч трохи поспати.
Якось, коли я відчула, що досягла краю, я поїхала до мами на вихідні. Вона допомогла мені з дитиною, а я спокійно поїла і трохи поспала. Я сподівалася, що Петро приїде до нас. Але його не було усі вихідні.
– Ти вже тут? – він ніяково привітав нас біля дверей коли ми повернулись.
— Ось, бережи себе, — я віддала йому дочку на руки і пішла.
– Куди ти йдеш? Чекай, що мені робити? — він покликав мене, але я вдала, що не почула його.
Я весь день ходила парком і думала, що ж пішло не так. Чому в мене не було цього прекрасного будинку волохатого собаки і щасливої родини.
Чому Аня не така, як я хочу? Чому Петро нічим мені не допомагає, чому він просто валяється цілими днями і вдає, що родина не його?
А головне: як зробити так, аби те, що у мене є стало таким, як я мрію?
A. Сeврюкoвa.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – intermarium.news.
