Діти телефонують по черзі ледь не щоденно. Розмова у нас одна і та ж: “Мамо повертайся вже із тих заробітків, скільки вже можна?”. Та не тішать мене оті їхні слова, як і розмови із чоловіком щоденні. Не тому мене кличуть додому, що шкодують, зовсім не тому.
Поїздка в Італію була спочатку продиктована нуждою. Ми в селі жили невеликому, ні роботи, ні перспектив, а троє діток підростало. Чоловік ніби як і мав де працювати – сторожував поле у місцевого підприємця, та хіба стане трьох тисяч в місяць на всю сім’ю?
Жили ми біля свекрухи і про те, аби чоловік мій разом із іншими чоловіками із села поїхав на заробітки, мови не було зовсім.
— Здоров’я там залишити і витратити тут утричі більше на відновлення? Та й як ми тут без чоловічої руки?
Чоловік маму в усьому слухав, тож вважав себе годувальником у родині. А те, що грошей нам не вистачало, вони з мамою на моє невміння економити списували.
Діти росли, потреб ставало більше. Уже коли геть скрута прийшла, я сказала що поїду в Італію до куми. На диво, про те, що я там здоров’я залишу, чи про те, що діти без мами залишаться, ніхто і слова не сказав. Ніби чекали того усі і лиш моя нездогадливість заважала дійти логічного висновку.
Італія зустріла мене важкою роботою, гарним заробітком, а ще – волею. Чи не вперше в житті я могла виспатись і не вставати вже о п’ятій, аби чоловіку вареники, чи голубці ліпити. Не було гектару городу, на який виходили ми зі свекрухою у будь-яку погоду. Не чекало мене сіно, чи корова зі свиньми. Нарешті, я підняла голову від гноїв і відчула себе людиною, а не дівчинкою за якою постійно наглядала мама.
П’ятнадцятий рік я на заробітках. За цей час чоловік удома зробив повне перепланування будинку, гарний ремонт. Навколо нашого двору паркан чи не кращий у селі, має мій Василь і авто омріяне. Ніде не працює, бо ж і роботи немає, і вдома мусить бути “господар”. Діти скінчили інститути і кожен нині має роботу гарну.
А це, почали вони мене усі кликати додому та додому. Думаєте, переймаються за мої руки струджені, а чи спину з колінами? Ні в них інша причина, а саме – свекруха моя, Ніна Дмитрівна занедужала і потребує догляду.
— Що я їй зроблю? Я – чоловік. Ми все життя коло неї прожили, ти повинна приїхати і доглянути маму.
Діти також в один голос говорять про те, що не гоже бабусю залишати без належної опіки, якщо я є. Мовляв, тато сам не впорається, а бабуся не потерпить зі своїм характером нікого, лиш я до неї знайду підхід.
Ніби все вірно, ніби, як усі праві і я таки повинна їхати. Та скажу, як на сповіді – не хочу. Може і прозвучить смішно, та тільки тут я почуваю себе добре і спокійно. Сама думка про те, що потрібно повертатись додому мене гнітить і на очі навертаються сльози.
Моя мама радить не їхати нікуди. Вона говорить прямо, що я ще молода і здатна побудувати своє життя і без Василя. За її словами я нічого не винна ні чоловіку, ні його матері. Навпаки, то вони ще повинні мені до ніг вклонитись.
А я розгубилась. Ми ж прожили 25 років разом. У нас діти. Чи маю я право думати про себе на схилі літ? Та й діти? Який я приклад їм покажу, яке ставлення побачу тоді, як і сама стану старенькою?
Підкажіть, як би ви на моєму місці вчинили?
Головна картинка ілюстративна.
