fbpx
Історії з життя
До Сергійка прив’язалася його співробітниця настільки, що стала дзвонити додому. Найбільше мене виводило з рівноваги те, що їй всього двадцять три роки проти моїх тридцяти восьми. Після того, як Тетяна зателефонувала вночі і без краплі сорому попросила передати, що “чекає Сергійка в кафе” Озіріс”, (“він знає, де”, – додала вона), зі мною трапилось щось неймовірне

Свекруха, яку я кличу шанобливо Любов’ю Михайлівною, вигукує, відкриваючи двері:

– Ну, красуне моя, заходь!

Вона стоїть переді мною в трулях, вицвілій, розтягнутій футболці. Її ноги, бугристо повні, викликають в пам’яті Рубенсівську алегорію Землі. Така ж горда і вродлива своєю впевненістю в собі.

Без тіні збентеження вона каже:

– Не звертай уваги на мій замурзаний вигляд. Мені спекотно. Я недавно з Михайликом з саду приїхала, розсаду там посадили.

Їй шістдесят, і всі свої комплекси вона вже пережила. Міша – її бойфренд, чоловік її подруги Люськи, якої вже нема, негарний, зростом нижчий від Любові Михайлівни, але вона абсолютно задоволена їх союзом.

– Яка ж, виявляється, все-таки Люська щаслива була! – ділилася зі мною свекруха в перші тижні її розпочатого роману з Михайликом. – Адже він справжнє золото! Все зробить, і в саду допоможе, і по дому, і на машині мене возить. Не красень тільки, та не це головне… Мій Костя був вилитий Ален Делон, та й Георгій був хороший… І що? Тільки дітей від них і отримала: Сергійка та Сашеньку. А решта все сама: і дітей виростила, і квартиру кооперативну купила, і в квартиру теж… Гарні люди, звичайно, допомогли, не без цього… А чоловікам теж спасибі… за дітей.

Я проходжу в невелику кімнату. Свекруха все ще міцними руками охоплює мої плечі і крутить мене в боки.

– Дай-но я на тебе помилуюся! Красуня… Чисто лялька! А блузка-то у тебе якась святкова! Нова?

– Нова, – посміхаюся я.

Із задоволенням подарувала б їй цю блузку, але розумію, що свекруха на себе її НЕ натягне, і все-таки обережно пропоную:

– Може, приміряєте?..

– Та, ти що, – сміється вона, – я її порву! Це ти у нас худенька, дещо стерчить, звичайно, вже не знаю, на чому вони там тримаються, на кістках чи що?

Я зніяковіло бубоню про те, що не така вже я і худа…

Мені для неї нічого не шкода, свекруха – моя старша подружка, і як годиться справжньому другові, вона завжди на моїй стороні, хоча мої приятельки, яких я знаю зі школи, твердять:

– Наївна, ти! Хіба свекруха може добра бажати? Це ж історія з розряду казок про дружбу вовка з овечкою! Вона до твоєї квартири, зарплати і до решти благополуччя добре ставиться, а не до тебе. Її Сергійку у тебе, як у теплому гніздечку, солодко. А так, уяви, повернувся б він до матусі в хрущовку-однушку! Як їй тебе не любити?

Це звучить переконливо, але я оптимістично заперечую:

– Не все в цьому світі будується на розрахунку! І Сергій теж непогано заробляє…

– Ну, розповідай, як там Сергійко, як діти? – запитує Любов Михайлівна, комфортно всідаючись в крісло з  вицвілою від часу оббивкою, що ось-ось порветься.

Набряклими пальцями в павутинках ліній, в які в’їлася садова земля, свекруха дістає з покритої целофаном пачки тонку папіросочку і смачно потягує, злегка відкинувши кучеряву голову і напівприкривши темні очі. Її обличчя, щойно відкрите і ясне, змінюється: в ньому з’являється загадковість і відстороненість, ніби з ароматним димом зсередини піднімається невідома таємниця. Так буває з водною поверхнею: дивишся, все гладко, кожен камінчик внизу видно, але раптом налітає вітер, і пружні брижі стискають воду дрібною мережею, а внизу клубочиться пісочна муть, і вже не знаєш, що там на глибині: прекрасна Атлантида, чи Лох-Неське чудовисько, що десь причаїлося.

На підлозі кімнати лежить затертий килим, під стелею висить люстра з пластмасовими підвісками, що імітують кришталь, полірована стінка демонструє фарфор радянських часів і товсті книги Дюма. На підвіконні товпляться горщики з розсадою, запах якої змішався з димом.

Я думаю, що Любові Михайлівні дуже личить – палити, вона втомлено по-котячому граціозна, і її син, мій улюблений Сергій, дивно на неї схожий.

Сергій у мене другий чоловік, діти ж мої від першого шлюбу, але свекруха завжди ними цікавиться і зазвичай напихає мені в сумку всяку смакоту, твердячи: “Візьми, це дітям. А ось ще і компот, а це малинове варення, не дай Бог, хто з дітлахів занедужає… “

– Ну що, ця коза не дзвонить більше? – несподівано запитує свекруха, підкидаючи на мене очі, і сильно примружується.

– Пані Тетяна, чи що? – питаю я, згадавши про нещодавню напасть.

А напасть ця – наступна: до Сергійка прив’язалася його співробітниця настільки, що стала дзвонити додому. Найбільше мене виводило з рівноваги те, що їй всього двадцять три роки проти моїх тридцяти восьми. Після того, як Тетяна зателефонувала вночі і без краплі сорому попросила передати, що “чекає Сергійка в кафе” Озіріс”, (“він знає, де”, – додала вона), зі мною трапилось щось неймовірне. На наступний день подруги співчутливо на мене дивилися і загробними голосами віщали: «Проти нового покоління не попреш! Нахабні, як акули… А що? Сергій – хороший хлопець, за нього можна позмагатися»… Свекруха ж похитала головою і розважливо сказала: «Ну, подумай сама, навіщо Сергійку ця зелена курка?»

І зараз на її питання про Тетяну я обережно відповідаю:

– Та вже тижнів зо два її не чую..

– І не почуєш, – її все ще повні губи кривляться. – Адже до чого дійшла ця зелень: мені подзвонила! Нібито їй терміново потрібен Сергій, а вона його знайти не може… Я її такими словами обклала! – свекруха майстер вибудовувати ланцюги міцних слів. – Сказала, що у Сергія дружина і двоє дітей, і він ніколи їх не покине! І ще пригрозила, що прийду на роботу і так її при всіх охарактеризую, що вона полетить в своє село, забувши тапочки і документи. Вона ж із села, я вже дізналася. Міською вирішила стати!

Свекруха гасить черговий недопалок в скляній попільничці і піднімається.

– А давай-но я тебе погодую! Ти ж голодна, по очах видно. До мене тут в гості приходив Ілля Миколайович, міцненького плящину приніс, сьомгу. Ми з тобою зараз їх і прикінчимо, щоб Мишко не побачив. Я йому про Іллю Миколайовича нічого не кажу, щоб не ревнував… Ходімо на кухню.

Ілля Миколайович – її старий бойфренд. У нього сім’я і діти, і Любов Михайлівна не наполягала, щоб він їх залишив. “Навіщо мені це треба? – знизувала плечима вона, ділячись зі мною цією історією, – Мені і так добре було». Їхні стосунки тривали близько десяти років. А зараз він не здоровий. «Не до любові йому, – каже свекруха. – Але в гості заходить поговорити, на мене подивитися».

Кухонька у свекрухи крихітна, на підвіконні склад банок. На маленькому кострубатому столику з’являється пляшка, олійно лискуча рожева сьомга з кружками лимона, биточки з золотистою цибулею.

– А-а-а хороший, – оцінюю я, – вірменський, п’ять зірок.

– Ще б! – задоволено відповідає свекруха. – Ілля Миколайович погане не принесе! І жодного разу з порожніми руками він не приходив! А вже як ми з ним в ресторанах відпочивали!

Я спохвачуються і дістаю з пакета куплений мною для свекрухи виноград і дорогі цукерки. Я теж не приходжу до неї з порожніми руками.

– В Америку їду, у відрядження, – повідомляю я і не знаю, чого більше в моєму голосі: радості чи тривоги.

– Ух, ти, – щиро дивується свекруха. – Далеко-то як! Я далі нашої області, нікуди не їздила. Зате ту поїздку мені не забути…

Вона, чомусь засмутившись, розливає запашний напій по маленьким чарках.

– Був у мене коханий чоловік, – каже вона, – Вітюша.

– Це той полковник? – згадую я одну з її сердечних історій.

– Ні, з полковником було не те, – енергійно мотає вона головою. – Це інший… Чому ми з Вітюшою розлучилися, досі не знаю. Напевно, тому, що кохали один одного дуже. Коли сильно любиш, тоді любов ламаєш… з метою самозбереження… Ревнощі голову каламутить і вже деколи так тебе скручує, що життю не радієш. Від сильного кохання, знаєш, легко звихнутися. Посварилися ми, і я вискочила заміж за Георгія, від якого у мене меншенький Сашенька. А Вітюша… він одружився на сусідці Ритці. Ми з ним друзями стали. У мене з усіма моїми чоловіками нормальні стосунки. Деякі люди розлучаються і злістю палають У мене не так. Зустріла я якось Вітюшу на вулиці, розговорилися про те, про се, ремонт кажу треба зробити, а я фарбу не можу купити. Дефіцит був… Через два дні він в двері дзвонить.

– Ось, – подав мені банку, – тобі фарба.

– Ой дякую! – я чмокнула його в неголену щоку, і раптом важко стало на душі, і я запитала: – Як ти взагалі?

– Та щось серце підводить, – поскаржився він. – Ритка вмовляє в лікарню лягти. А ти як?..

– А я в додому їду, – сказала я йому, а навіщо, куди, і пояснювати не стала, та він і не запитав.

І ось сиджу я в суботу у своїй квартирі, за вікном дощ, я штопаю колготки і раптом чую знайомий голос:

– Любаня!… – Ніхто мене, крім Вітюші, так не називав!

Я підскакую до дверей, а сама дивуюся: звідки він дізнався, де я? Дивлюся у вічко – нікого. Глянула на годинник: друга година. Я знову за роботу. І знову його голос «Любаня!». Так, що ж таке, ось жартівник! Відчинила я двері – ні душі. Сіла на диван, і вже від вікна йде Вітюшін поклик. А квартира на четвертому поверсі, але я все одно виглянула, тільки дощ за вікном хвилями ходив.

На третій день поверталась до області, і ось цю дорогу повік не забуду: заливалася сльозами до самого вокзалу. Розуміла, що причини немає: їду додому до чоловіка, дітей, здорова, сильна. А сльози лилися нестримно… скільки з мене тоді води вийшло! Люди дивилися на мене, як на недоумкувату, і я швидко пояснення придумала, почала говорити, що зуб болить…

Вийшла з вагона, мене Георгій на платформі зустрів.

– Ти що, така змучена? – здивувався він.

А я відразу з питанням:

– Як діти?

– Гаразд, – відповів.

– Нічого не сталося? – продовжувала випитувати я.

– Нічого… Та, тут твого Вітюші не стало, в суботу …

– О котрій? – прошепотіла я.

– Ритка каже, о другій. При ній відійшов. Вже й відспівали…

«Ось і виявилося, що причина для сліз була»… – закінчує розповідь Любов Михайлівна, очі її волого блиснули, але через мить я бачу, що мені це здалося.

Вона піднімає чарку і пропонує:

– Давай, за чоловіків…

Махом перекидає, трохи скривившись, заїдає тонкою скибочкою лимона і великими пальцями, без виделки, не по-ресторанному, підхоплює шматочок сьомги, неспішно, відправляючи його в рот. Притиснувши до губ серветку, вона каже:

– Смачно! – і додає: – Ти їж, їж, пригощайся. Биточки ось спробуй… Нізащо не вгадаєш, з чого вони! Гаразд, не буду тебе мучити: з геркулесу.

Биточки, справді, дуже смачні, але я вже цьому не дивуюся. Пам’ятаю, на моє запитання, як це вона з нісенітниці примудряється так майстерно готувати, свекруха мені відповіла: «Життя змусило. У нашій країні, щоб підняти дітей, хіба що з сокири не спробуєш варити…».

Сутінки синім димом починають густіти, красиві очі свекрухи здаються чорними.

Я розмірковую про те, як мені пощастило з цією жінкою: проживши складне життя, вона пам’ятає своїх чоловіків. І знає, що не свята. І тому у нас прекрасні стосунки…

Автор – Іла Oпалова.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

facebook