Перший мій шлюб тривав десять років і в ньому я була і за маму, і за тата, а чоловік що робив – не відомо. Жив, як жив, а я намагалася зробити нашу родину просто зразковою, аби всі заздрили та брали з нас приклад.
Ніхто не сказав би по зовнішньому вигляду чоловіка, що він вчора ледве приліз додому та наче з пустелі пив розсіл… А тепер він в чистому, випрасуваному, пахне і сяє чистотою.
Я й дітям раду давала і на роботу ще бігла.
Отак десять років прожила і ще б стільки жила, але чоловік вирішив, що з нього досить.
– Я ж з нього пилинки здувала, – казала я подругам буквальну правду, – Чого він зі мною так вчинив?
– Бо ти була надто добра, от і вирішив, що на тобі можна воду возити, – підтримували мене подруги…
Попри те, я таки відсудила у нього квартиру і почала шукати чоловіка для шлюбу. Іншого мені й не треба було, такі оті мимовільні зустрічі – хай для молодих та ранніх. А мені потрібене чоловіче плече в домі, щоб надійно і задокументовано.
Шукати мені прийшлося довго і Орест був за всіма параметрами мій ідеал – спокійний, врівноважений, в міру гарний, холостяк.
Ми разом працювали роки, тому я знала до нього підхід – смачненьким почастувати, вислухати і поспівчувати, який він розумний, а начальник його не цінує.
Через пів року ми офіційно розписалися і стали жити разом.
І тут почалося.
Чи то пороблено чи що?
Я вже всім порадам слідувала: скандали не влаштовувала, мозок не їла, грошей не вимагала, квітів не просила, подарунки не канючила, від однієї його присутності усміхалася на всі свої тридцять два.
Завжди готувала вечерю, хоч ми разом приходили з роботи. Але він йшов додому, а я в магазин, а потім одразу готувати. Все у мене й смачно, не те, що в деяких.
Далі за ним посуд перемию, до комп’ютера ще принесу на таці чай з бутербродами, поцілую в щоку і голова мене не боліла.
Пройшло десь рік часу, як почала я помічати, що Орест затримується на роботі…
– Та мене попросив шеф переробити тут дещо… Йди без мене.
А я ж мовчала, бо не можна ж, згідно порад, в чоловіка вимагати пояснень… Як матиме за потрібне, то сам прийде і скаже.
І він таки мені сказав.
– Лілю, ти дуже хороша, але я йду до Оленки.
Я подумала, що мені щось причулося, бо Орест взагалі не міг таке виговорити! Яка Оленка, коли ми ввесь час разом, що вдома, що на роботі.
І чого взагалі якась Оленка між нами впхалася, якщо я просто ідеальна дружина?!
Тепер я сама.
Прийшла мама, строго на мене подивилася, вже самим своїм виглядом кажучи, що ж це я у неї отака, безталанна…
– Що ж ти вже не могла змовчати де треба? Коли вже у твоїй голові розум з’явиться? Хто ще на твої діти піде жити? Ох, Лілю… Лілю.
Напевно, саме думка мами в цій ситуації для мене й найгірша. Я не можу їй пояснити наскільки я старалася бути ідеальною дружиною. І не можу зрозуміти, чому Орест так вчинив? Він не говорив, що йому зі мною погано, а просто отак поставив перед фактом і пішов.
Мама каже, що він до мене не вернеться.
– Ти така, що до тебе не вертаються… От інша б була, то Орест би прибіг на наступний тиждень пробачення просити. А ти якась у мене не така. І чого так?
Мама дивується, я дивуюся. А життя ж то моє минає! Де знайти хорошого чоловіка і як його втримати?
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
