Якби молодість знала.
– Дай Боже здоров’я, Іване?
– Дай Боже.
– Будуть ваші цього тижня?
– Га?
– Будуть ваші цього тижня!?
– Так, так. Приїдут.
Дід сидить біля хати на лавочці. Час від часу його виривають з роздумів привітання перехожих чи сусідів. Добре, що сонечко світить, кості погріє. Потім зажене кури, дасть псові їсти і піде трохи до Павла посидіти.
Не може спати так рано, а потім не може встати. Як то колись було молодому, що не міг наспатися – все треба було вставати і на роботу чи до господарки.
Завтра мають приїхати діти, бо треба і яблука обірвати і якусь курку взяти. Знає, що їм легше то все купити в місті, але їдуть, аби провідати і його працю уважити. Добрі має діти. Добрі до нього, хоч могли би піти й за матір’ю. Вже роки вони розлучилися, вона зараз в місті живе, на пенсії онуків бавить, а він тут. За двадцять років ніразу не приїхала ні в село, ні до нього. Хто би міг подумати, що вона таке зробить? Вже стара жінка і на тобі:
– З мене досить, Іване, не доводи до гріха і най це буде між нами. Діти ми поодружували і на тому крапка.
– Ти здуріла? Куди підеш?
– Піду до сестри…
– Ти мене лишаєш самого і з усьою господаркою? То все піде за вітром.
– Най йде..
– Що люди будуть казати?
– То, що й говорили і все мені життя спаскудили тими балачками. Кожна мусила прийти і сказати з ким тебе виділа! І так ще дивляться аби я яке шоу влаштувала, аби плакала чи проклинала. То тепер маєш всі шанси зі своїми бабами зійтися.
– Та що ти молодість згадуєш?
– Я її не забувала. Лиш ті роки проминули, якби їх хто вкрав. Ти їх і вкрав. Ти злодюга, що вкрав і кинув в болото, якби хоч тобі це на користь пішло, але ні.
На цьому гримнула дверима і пішла з сумкою на автобус. Він думав, що вона передумає, сестра перерадить чи діти нарозумлять, але ні. Пройшов рік, потім другий. Діти пішли за ним, бо не можна отак лишити з господаркою людину, але Марина й вухом не вела:
– Я вам мало запомагалася? Чи ви хочете мене там прикопати разом з картоплею? Ви вже дорослі, то самі собі помагайте.
Звідки в неї той характер взявся? Все була така тиха, мовчазна, лагідна. А тепер ні, має час – сидить з онуками, не має бажання – одразу відмовить, каже, що йде на концерт якихось дідуганів. А їм ще так хочеться мати часу для себе. От мама.
Іван згадував той перший раз, коли пішов до Юстинки на оборіг. Він був красень, жінки і дівчата на нього поглядали і після одруження. А Маринка була така тиха, лагідна, світилася і усміхалася. Він не боявся її втратити, бо куди б вона ділася. Ні дверима не лусне, ні нікому не пожаліється – така натура. Аж гуло в голові, аж трусився. І страшно було, і грішно, і солодко. Юстинка хотіла йому вгодити. Через кілька днів він зрозумів, що Марина все знає. Якось вся зчорніла, губи стулила в тонесеньку смужку і погляд такий довгий, питливий, ніби не впізнає. Думав, що збожеволіє, але ні. Він не признавався.
Потім були інші вдовиці, дівиці, але спочатку було цікаво, перший раз, а потім рутина. Знав, що їй доносять, та вона йому нічого не казала, не докоряла і не питала. Він і забув, коли перестала разом спати: чи після Юстинки чи пізніше? Давно не була його жінкою, лиш жили разом і дітей ростили. Мовчали про своє, говорили радше про дітей та господарку. І от домовчалися.
Двадцять років самотності, бо ні одна не стала з ним жити, та й він і не просив. Так йому слова за злодія впилися в серце, що не міг дихати. Хотів спокутувати, мусів це зробити.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото Pexels. Ілюстративне.
