Дитячий голос бринів хвилюванням:
– Це я, Альбіна. Будь ласка, відкрийте мені! – дитячий голос бринів хвилюванням.
– Донечко, чому ти тут? Як ти знайшла дорогу?
Спантеличена жінка відкрила двері обійняла дівчинку. Їй було всього вісім років. Біляве лоскітливе волосся лягало завитками на скронях, неслухняно закручувалось на кінчиках, ледь-ледь прикриваючи шию. На чистому матовому обличчі великі карі очі, чорні рівненькі брови і правильної форми носик – все по-дитячому ідеальне. Хотілося торкатися її личка і гладити по голові, така ніжність і чистота була в її зовнішності. А ще неймовірна зосередженість… Здавалося, що в ній жила тиша. Та, яка не потребує галасу, веселощів, але в якій якимось чином вміщається щастя…
За матеріалами – “Є”.
Дівчинка сиділа у вітальні і розповідала, як сіла в автобус, як опинилась у місті і як знайшла квартиру своєї рідної тітоньки.
– Альбіно, це дуже недобре, що ти сама вирушила у таку далеку дорогу та ще й не спитала дозволу у батьків.
– Оксано, ти ж знаєш, вони й не помітять. У них цілий тиждень тренування. Вони мене не розуміють…
– А бабуся? Ти змусила її хвилюватися.
– Я написала їй, все пояснила. Лист залишила на видному місці.
Оксана усміхнулась і набрала номер телефону Альбіниних батьків. Вони дійсно не хвилювались, були навіть задоволені, що Альбіна у надійних руках.
Ольга, сестра Оксани, була молодшою і набагато практичнішою. Разом із чоловіком вони займалися багатоборством, були професійними спортсменами. Втрата часу не на тренування була для них великою втратою. Одружившись рано, в період своєї найкращої спортивної форми, вони й так “змарнували час”, цілих дев’ять місяців. А щойно вона прийшла у норму, кинулись надолужувати згаяне. Альбіна була закономірним продовженням їхніх стосунків, але жили вони своєю роботою. Донька ж мала зайняти головне місце тоді, коли вік обмежить їхні професійні можливості.
Альбіна ж народилася з особливо тонким сприйняттям. Вона жила не просто у світі гри, в якому живуть усі діти в дитинстві, вона мала тісний зв’язок із світами вищих планів. Сьогодні про таких кажуть «діти індиго». Те, що було в ній не можна назвати навіть талантом, це була, напевно, гармонія, яку шукають усі, пробуджені сердечним покликом.
Оксана дивилась зараз на цю цілеспрямовану восьмирічну дівчинку, яка вже була особистістю, і дивувалась неймовірній силі, що жила у ній. А силою тією була сила Світла, сила Благодатного Вогню, джерело якої створило колись людину. Творець уже тепер говорив через дівчинку, даючи завдання, які були не під силу дорослим. Оксана, яка сама була лінгвістом і останнім часом займалася перекладами древніх рукописів, дивувалась тому словесному багатству, яке просто вихлюпувалося з Альбіни. Дівчинка називала її Оксаною, ніби підкреслюючи свою близькість, спорідненість з нею. Оксана була її другом, діти-однолітки не розуміли Альбіну. Точніше, це вона їх не розуміла. Вони займалися такими смішними справами: сварились, не могли поділити речі і чиюсь увагу… Альбіні було з ними не тільки нецікаво, а й некомфортно. Така дисгармонія розривала її серце на шматки. Ось і сьогодні вона поїхала з дому, бо виникла потреба поділитися сокровенним. Тільки Оксана могла її зрозуміти.
– Альбіно, я так скучила за тобою.
Жінка подивилась у дитячі оченята з готовністю прийняти найдорогоціннішу таємницю, і аура дитини наблизилась до її, торкнулась м’яко і передала імпульси благодатної енергії. Тіло Оксани здригнулось від невидимого дотику, і вона вся відкрилась на сприйняття того, що мала їй повідати дівчинка-диво.
Спочатку Альбіна змовкла, прислухаючись до тиші, яка жила в ній, а потім почала говорити.
– Я під дощем була, що має краплі сонячні.
Вони так ніжно гралися зі мною.
Я змокла і зігрілась. Уві сні
Хтось малював зі мною краплею-рукою.
Це був мій друг, ми так давно знайомі…
О, скільки див мені він показав!
Оксано, я була у нього в домі.
Там стільки світла! І у нього стільки справ!
Ти знаєш, я йому пообіцяла зробити щось прекрасне.
Я зроблю!
Сьогодні вранці я із сонцем встала.
Оксано, я так сонечко люблю!..
Альбіна замовкла – і зупинилась словесна таємнича прелюдія, схожа на ритмічні пульсації простору, які народжували мелодію небесного шепоту.
– Візьми мене завтра з собою на виставку.
– Звідки вона знає, що я запрошена на виставку? – пронеслось у голові Оксани. – Що за дитина, які таємниці їй ще відкриті?
Але побачивши, що дівчинка вже перейшла на звичну розмовну мову, жінка вирішила якнайбільше дізнатися про наміри Альбіни.
– Це дуже доросла виставка. Тобі там буде цікаво?
І ні слова про те, звідки Альбіна знає про виставку. Такою була завжди розмова між ними: на рівні думок і на рівні слів. Можливо, саме це робило їх особливо близькими.
– Оксано, будь ласка, зроби мені подарунок, я так давно мрію про дорослу виставку.
– Що ж, мрії повинні збуватися.
І Оксана доторкнулась до її кучерявого пасма, відкрила лобик і поцілувала. Це був вияв її найбільшої ласки, бо обійми дівчинка сприймала із внутрішнім спротивом, це Оксана відчувала як ніхто.
Альбіна сама чудово малювала, і малюнки її були далеко не дитячими. Але що зараз хвилювало дівчинку? Як вона зрозуміє дорослі полотна? Деякі з них – абстрактні картини.
Вони ще довго розмовляли, обговорювали події, ділилися враженнями від сюрпризів, які посилало їм життя, а потім вже в ліжку дівчинка почала розповідати казку. Оксані щось підказало включити диктофон, і вона була цьому безмежно рада, бо вдруге такого не почула б. Щось дивне відбувалося з голосом дівчинки. Він то бринів, як струна, то перетворювався у найніжніший шепіт, а потім знову бив у набат, пробуджуючи смак пошуку, вогонь устремління, жагу життя. У її казках завжди була присутня особлива фантазія, але зараз з’явилося ще щось… Відразу й не визначиш. Щось доросле почало стукати у свідомість. І це доросле кликало її на дорослу виставку.
– Звідки ж прийшла твоя душа, дитино? Чому тобі у вісім років не хочеться звичаних дитячих ігор?
І Оксані здалося, що вона почула відповідь, хоча Альбіна вже солодко спала.
– Я прийшла, щоб пізнати красу життя…
Дивне відлуння… Воно наповнило кімнату чи увесь Всесвіт і залишило після себе неймовірну тишу. Тишу, яка жила в Альбіні і була одночасно щастям.
Художники – люди особливі, творчі, вони дуже рідко мають логічне мислення. Тому запитання, чому Оксана прийшла на виставку з восьмирічною дівчинкою, не виникло. Все сприймалось набагато простіше: якщо ця дитина тут – значить їй тут треба бути. Диво сталось тоді, коли Альбіна заговорила біля картин одного художника-початківця. Іронія, яка читалась у декого на обличчі, почала перетворюватись на захват. Якби ці слова сказав хтось із дорослих, вони не мали б такого смислу, пролетіли б, ледве ковзнувши свідомості. А те, що це говорила восьмирічна дівчинка, не просто привернуло увагу, а створило ефект потужного спалаху, а після нього завжди відбувається осмислення.
– Придивіться, ці картини живі!.. Вони дихають…
Дівчинка споглядала щось, видиме тільки їй. Її погляд проник глибоко всередину, туди, звідки з нею говорила таємниця. Чи знала вона, що зараз робила? Чи усвідомлювала? Аж ось вона подивилась у вічі збентеженого юнака і поділилася з ним тим незбагненним щастям, що жило в ній. І ніби відкрилися очі в присутніх. Чи справді ті картини ожили? І ось уже вітали художника-початківця майстри живопису. Стільки аргументів! Бачення ідеї, новаторство жанру, а найголовніше — свій, унікальний, творчий почерк. В очах людей струменів захват! І нагорода – навчання в академії мистецтв світового рівня.
Альбіна ж поверталася додому з подарунком, картиною, яку сама вибрала з намальованих художником-новатором. А, можливо, вона несла щось набагато важливіше? Кажуть, що людина живе у своєму творінні, тож цілком ймовірно, що зараз з нею ще й досі спілкувався той талановитий юнак, частинка якого залишилась якимось чином у цій картині назавжди. А у просторі звучало:
– Не відштовхніть через нерозуміння руку невидиму, і тоді щось із написаного обов’язково стане нетлінним.
Оксана, зрозумівши місію дитини на виставці, дякувала Богу, що не відмовила дівчинці. Як же ми, люди, поєднані у цьому світі! У кожного своя роль, своє завдання. Як важливо чути одне одного, довіряти. Як би склалася доля цього молодого хлопця, якби Альбіна не виконала свого завдання? Не зрозуміла чи не зуміла? Якби її слух притупився від щоденного галасу чи від надмірної уваги до своєї унікальності? Скільки їх, вісників неба, зникає від людської солодкої слави, збивається зі шляху, який їм велено освітлювати своєю присутністю! Жаль, що гаснуть маленькі сонечка, так і не народивши перших променів у світі днів і ночей.
– Будь же благословенною, моя люба дівчинко! Нехай ніхто не зможе згасити твоє променисте єство, заглушити твій тонкий слух, що чує голос Божественної Любові. Пізнавай ту красу, за якою ти прийшла на землю, і щедро ділися нею, бо ми потребуємо її, як ніколи.
Оксана йшла за руку з Альбіною і світилася щастям. Ще один прожитий земний день привідкрив їй таємницю людського існування.
Автор – Наталія РОМАНЮК.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
