Практично 25 років свого життя Марина на заробітках була. Вдова із трьома дітьми, як ніхто знала, що на тарілочці їй ніхто і нічого не піднесе, усе сама, своїми руками і працею важкою.
Не раз вона хитала головою із осудом, коли подруги могли собі дозволити у кафе посидіти, чи поїхати на екскурсію Європою.
— Марнотратство, – казала голосно, – Я ж усе до копієчки дітям свої. Заради ж кого я на світі живу. Ну прокатаєте ви тих 400 євро, ото лиш фото і залишаться, а от я дітям передам, то вони у дім що придбають.
Так і жила не живучи зовсім. Про себе і не думала і не згадувала ніколи. Навчилась не мати ні бажань ні мрій власних, жила радощами дітей і їхніми забаганками.
— Донька машину придбала, – говорила гордо подругам у парку, – Каже, що лиш у неї така, подруги аж позеленіли від заздрощів.
Ті слухали, посміхались, хитали головами і все запитували про неї саму. У кожної були якісь плани, кінечний результат, те заради чого вони от тут живуть і так важко працюють. Але не у Марини. Вона тут була “заради дітей”. А коли оте “заради” повинно скінчитись і де йому межа вона й сама не знала.
Уже коли 65 Марині виповнилось, то мусила вона додому повертатись в Україну. Зі здоров’ям у неї негаразди почались, працювати уже просто сил ніяких не мала. На останню свою зарплатню придбала найкращих гостинців для своєї величезної родини і поїхала додому:
— Буду з онуками допомагати, біля дітей житиму, – відповідала, коли її запитували, як далі житиме, – Я ж на них усе життя поклала. Йуй, дівчата, та ви їх не знаєте, у мене такі діти, такі діти. Буду, мов сир у маслі.
Повернулась Марина в Італію уже за два роки. Якась вся постаріла і без отого свого щасливого вогнику в очах. Все частіше відмовчувалась і у парку трималась осторонь. Зі здоров’я мала негаразди, тому й роботу важку не могла узяти. Ото куди на годину другу, кого підмінити, або ж коли у відпустку кому терміново потрібно було на тиждень, бо більше не годна була працювати.
Мені шкода було тітки Марини. Я й сама в Італії не від доброго життя, та й мама в мене її віку. Коли зустрічаю її, то обов’язково запрошую до себе на каву, чи борщ. У душу не лізу, адже видно по всьому, що трапилось щось не добре за ті роки, що вона вдома пробула.
Одного разу вона сама мені висповідалась. Їла суп із грибами яким я її пригощала і як розплачеться:
— Чужа дитина де зустріне і до себе горне, а рідні і чаєм не напоїли. Що ж я не так робила, доню? Ти ж бачила, я ж усе заради них трьох, усе.
Приїхала Марина додому сповнена планів і надій. Зустріли її діти в аеропорту, зайшли в кафе усі разом попоїли, та й відвезли маму у сільську хату, яка 15 років, як пусткою стояла.
— Від Києва вони мене туди 300 кілометрів везли, розумієш. Не у свої квартири мене запросили, а зустріли і у хату мою доставили. Заходжу, а там вітром пахне. Пил, шпалери висять. і зі стелі капає: “От ти і дома” – сказали мені, сіли в авто і рушили до столиці, бо ж їх сім’ї чекають і так часу на мене зайвого витратили забагато.
Вдалось Марині на пенсію вийти, але мусила ще пів року борги віддавати, адже діти мамі лиш на життя жалілись, на ціни високі і потреби свої, геть не запитуючи. чи має та за що хліба придбати.
— Прихала я до доньки своєї на гостину, а та давай мені вичитувати за те, що я зі сковорідки виделкою їла. У ванній наляпала і не витерла, та ще й приїхала без попередження і всі плани зруйнувала.
— Ну а синів практично і не бачила. Ті працюють цілими днями. Три дні гостювала, аби годину часу набралось, що перед очима моїми були. Навіть, говорити не було про що: “Привіт, мамо, бувай, мамо”. Ото лиш і чекав мене кіт у хаті моїй. Лиш він і радів, коли я поверталась, лиш він мене і бачив, лиш йому була я необхідна. Навіть. коли через зогнилу балку стеля мені у хату лягла, діти нічим не допомогли. Відмахнулись, сказали найняти когось і не репетувати намарне. А я все лишила як було і приїхала сюди. Отут і віка свого доживу, Ось, пенсію оформлюю, то хоч матиму на що жити.
Зідзвонюємось ми із Мариною часто. Живе вона у невеликій орендованій квартирці у селі. До нашого містечка приїздить не так часто, все ж зі здоров’ям у неї негаразди. З Італії в Україну повертатись не планує, каже, що немає куди, та й до кого.
А діти? Вона їм із пенсії своєї надсилає певну суму, бо ж їм там важко, а хто крім мами допоможе?
Галина Р.
01,11,2023
Головна картинка ілюстративна.
