— Доню, – дивиться на мене мама зі сльозами на очах, – куди ж ми підемо? Як же ж це? Ви ж молоді сил сповнені, а нам як у своєму віці?
Коли не стало батька я осиротіла. Мама у мене була, звісно, але саме “мамою” вона мені ніколи і не була. У них із татом усе до розлучення йшло, адже тато дізнався про її зраду, та й мною більше бабуся по татові займалась. ніж рідна мама. Можливо. моє життя склалось би інакше, якби тато був живий, але я залишилась з мамою.
І місяця не минуло, як тата винесли у двері, як поріг нашого дому переступив новий власник. Мама не вважала за потрібне ховатись і бігати на побачення до дядька Миколи, аби запобігти пересудам. Вона кохала його більше за життя і більше й миті не хотіла жити далеко від нього.
Дядько Микола був дуже важкою людиною – повна протилежність татові. Мама моя не раз потерпала через його характер, але погляд був все таким же закоханим, прощала усе і годила своєму Миколці.
Мене ж відправили до спортивної школи, хоч я й не мала ніякого хисту до плавання. На канікули, коли мої однокласники їздили додому, мене до себе забирала вихователька. Власне, Марина Іллівна і стала мені сім’єю. З восьми років і до 17 саме вона мною опікувалась. Саме вона благословили мене на шлюб і стала бабусею моїм дітям.
Ми із чоловіком уже п’ять років у шлюбі. Жили у невеликому містечку поблизу Дніпра. Мали власний дім, свої плани, своє життя. Ми до останнього виїздити не хотіли, але все ж довелось. Спочатку зупинились у Марини Іллівни, однак добре розуміли, що потрібно шукати власне житло.
Саме тоді я й зізналась чоловіку, що квартира у якій нині мама моя мешкає насправді належить мені. Моя бабуся по татовій лінії заповіла мені її і саме я є власницею тих квадратних метрів. Чому я там не жила? Просто, з мамою я вже дуже давно не спілкувалась, а той дім мені нічого, окрім прикрощів і гірких розчарувань ніколи і не приносив. Сліди колишнього щастя і присутності мого тата, стерли грубо мама і дядько Микола.
Я ту розмову відкладала як тільки могла, але все ж пішла у свій дім. Мама, мене навіть не впізнала, настільки хорошою вона була “мамою”. У дім не запрошувала, стояла на порозі схрестивши руки і чекала, що ж я їй скажу. Однак, обличчя її змінилось коли вона почула що ж власне мене привело.
— Як, звільнити квартиру? Дитино, ти що таке кажеш? Мені 55, чоловіку 70. Де ми зараз дім знайдемо у такий час, ти чого? Ви молоді, у вас купа перспектив і життя попереду, а нам під тин? Хай ти і не хотіла знатись, ображаєшся на мене за щось, але я ж твоя мама, май повагу.
Розмови не вийшло, все завершилось голосним маминим хлипанням і голосінням. Дядько Микола вискочив із квартири і побачивши мене просто закрив двері перед носом.
Тепер у мене змішані почуття. Я відчуваю себе винною, провина важким каменем лягла на душу.
Яка б вона не була, але вона моя мама. я й справді виставляю двох людей у віці на вулицю і тут ніяких виправдянь і бути не може.
А з іншого боку – моя сім’я. Нам потрібен дім і він у нас є, просто там живуть двоє абсолютно чужих мені людей.
знаєте, якби не це все, я б ула не проти аби мама жила у тій квартирі, вона у моїй свідомості і не моя, а більше її. адже вона там життя прожила.
Уже переглядала варіанти оренди, але чоловік спинив. Каже, що я не повинна відступати і мушу вчинити як належить – повернути своє.
Що ж мені робити, як бути: винити по-людськи з мамою, чи не дивлячись ні на що дбати про свою сім’ю?
03,11,,2023
Головна картинка ілюстративна.
