Альбіна була красунею. Мама знала це наперед, тому ще додала їй виразності таким іменем. Які у неї були чудесні сині очі, довге біляве волосся і стрункість. Мама завжди їй наголошувала, що її зовнішність – її найбільший скарб і вона має дорого його продати. До років шістнадцяти вона вже мала титули міні-міс, багато танцювальних перемог і працювала моделлю.
– Доню, – говорила мама, – Ти маєш розуміти, що юність дуже швидко минає і треба брати від життя все, що воно дає. Люди не розуміють цього і вважають, що тепер жінка має так само працювати, як чоловік. Але ти не маєш. Ти маєш бути просто красивою! І все буде до твоїх ніг!
Альбіна вставала рано, ретельно вибирала одяг, зачіску, макіяж. Для неї кожен день був виходом на сцену, коли всі мали нею захоплюватися. І нею захоплювалися. Ровесники, юнки, чоловіки, старі – всі звертали за нею шиї. А вона вбирала в себе їхній захват, жагу і впивалася своєю владою.
Коли їй минуло вісімнадцять, мама почала наполягати вибрати якусь вигідну кандидатуру для подальшого життя, бо конкурентки в модельному бізнесі підпирали, а вихлопу не було ніякого. Десь треба поступати вчитися. А донечка вміє тільки бути красивою. І не треба це сприймати як якусь буденність, бо для цього вона не знає, що таке надмір солодощів, як хрумтить скоринка білого хлібу, як тане в роті «пташине молоко». Вона багато тренується в поті чола і до болю в м’язах. Вона неймовірно дисциплінована і цілеспрямована. Будь-яка інша дівчинка вже давно б зламалася і віддалася дитячим поривам до солодощів, ігор, байдикування, тільки не її донька.
– Я не знаю, куди вступати. Мені все одно. Вибирай ти, – відповіла мамі. Бо звикла в усьому на неї покладатися.
– Давай юридичний, бо там набагато більший вибір нормальних хлопців чи їхніх батьків.
– Добре.
Вже декілька місяців Альбіна вчиться, але зрушень немає. Вчиться так собі, бо навчання забирає час у зовнішності. Набагато легше робити щось одне і повністю цьому віддаватися, ніж багато різного, коли розпорошуєшся.
Не змигнули оком, як вже четвертий курс на носі, а доня все ще не одружена. Кавалерів багато, але вона якось на них не реагує.
– Невже, тобі ніхто не подобається, – допитується мама.
– Та вони якісь всі одинакові. Просто дивляться на мене, ніби я лялькова. Щось говорять, але мене це мало зачіпає.
– Слухай, вже скоро двадцять три! Пора щось вирішувати. Тільки не кажи аби це робила я, – сказала зі сміхом.
Альбіна на неї якось дивно глянула, мов би «А чому цього разу не так?». Мама вирішила чекати. Вона ж не якась торгаша аби продати дитину багачеві. Розуміє сама, що таке кохання. І бажає дитині це пережити. Це єдине, що, справді, важливе і має статися з кожним.
– Ма, познайомся, це.
– «Кіндратій», – подумала мама, дивлячись на щось бородате вгорі і з такими ж ногами в шортах.
– Денис, – радісно щебетала Альбіна.
– Дуже приємно, – одночасно вимовили вони.
– Денис закінчує магістратуру і буде екологом. Ми підемо в похід через кілька тижнів в Карпати.
Дочка тараторила і тараторила. А мама лиш сиділа і кивала головою. Приплили чи приїхали. От тобі й спіткало кохання. Що робити? Так бездарно розпорядитися своїм майбутнім, навіть, вона не могла, а вона ж була не така красуня. Закрити в хаті і влаштувати розбір польотів? Що це дасть? Що робити? Що робити? Ось вона паскудить собі все життя у неї на очах.
– Доню, давай підемо поговоримо, – вирішила вчинити правильно, поговоривши.
– Слухаю.
– Ти ж розумієш, що ти топиш своє майбутнє з оцим?
– Чому?
– Бо воно босе і в вінку!
– Але він мені подобається.
– Це спочатку. А потім ти його не любитимеш і в усьому обвинувачуватимеш. Що мало заробляє, що не має грошей на нормальний одяг, їжу, догляд за собою. Ти перетворишся на звичайну буденну істоту з вічним хвостиком і не вищипаними бровами!
– І він любитиме мене такою!
– Ти впевнена? Ось міцелярна вода – стирай.
Вони стояли одна навпроти одної, а між ними звичайна стирачка для лиця. Альбіна не простягла до неї руки.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
