В ті часи я ще їздила на заробітки на Схід України, це називалося «їздити на бураки».
– Люди тони пшениці привозять, а ти нам приймака, – казав невдоволено тато.
Він мав думку, що люди, які по-різному виховані, як би не любили один одного, але жити разом не зможуть.
Я була іншої думки, адже нема кращого за мого Семена, то про що тато взагалі балакає?
Але, далі сталося життя і все стало на свої місця.
Не уживався Семен у нашому селі, те його смішило, а інше дратувало, не хотів важко працювати, бо ж сам звик на тракторі та комбайні.
Знайшов він роботу в місті і мене туди покликав. А куди мені діватися, коли я вже при надії?
Важко мені було в місті, не передати словами… В тій маленькій кімнатці я почувалася наче замурованою: з усіх сторін гудуть, миють посуд, сваряться, плачуть і сміються, суцільна какофонія.
Коли ж з’явилася на світ Оксанка, то жити стало просто неможливо – дитина плаче ночами, а я її на руках ношу, щоб Семена не розбудити, бо він як не виспаний, то страшний… Тай як виспаний, то теж не з медом, особливо, коли з друзями допізна засидиться.
Довго я те все терпіла, дитину в ясла віддала і стала працювати аби нам видали більшу квартиру, але й це Семен не оцінив. – Вдома ні їсти, ні пити, дитина вічно плаче! Що ти за дружина така?
Я тоді Оксанку на руки і до батька з мамою.
– Молодець, – похвалив тато, – побула заміжня і досить.
Проте, Семен через кілька днів прийшов до себе і побачив, що сам в кімнаті і по мене в село.
– Ану поїхали, – каже мені, – Нема чого висиджуватися в батьків.
– Слухай, Семене, я не для того доньку ростив аби нею хтось отак як промикав. У нас чоловік або жінку любить, або лишає.
– А у нас, як чоловік скаже, то так і має бути!, – став до нього Семен.
Тоді тато з ним не церемонився і взяв за барки.
– Або ти живеш з нею по-людськи, або дай їй спокій, – сказав і відпустив.
Семен наче й погодився з батьком, але все робить по-своєму, наче він більше розуміється в господарюванні: косити тоді, везти тоді, тоді колоти дрова, а тоді копати картоплю.
Тато на такі провокації не вівся, а Семен все жалів себе, що його ніхто не цінує та не поважає.
Знайшов собі компанію, яка його «розуміла» і гроші з нього тягнула.
І отаке було в мене життя, ні собі, ні людям.
Наче й є чоловік, але від нього ні підтримки, ні допомоги. Наче й є батько в Оксанки, але всі обновки купує дідусь з бабусею.
Наче й кохаю я чоловіка, але бувають дні, що й дивитися на нього не хочу, особливо, коли ледве суне з роботи.
І справа в тому, що ним ні покеруєш, ні не перерадиш, впреться і все.
Аж ось одного разу, вирішив Семен вкотре продемонструвати, що він в усьому правий і пішов в дощову погоду косити, бо за його прогнозами, має бути потім погода.
Батько ж сказав, що як зараз задощить, то має два тижні дощити і залишився вдома.
Аж тут така злива з громом та лускотом і блискотом. Навіть з хати вийти боязко, а мій Семен на полі…
Я не витримала і пішла по нього. Знайшла я його непритомного і дотягла якось під дерева та побігла за батьком.
Якось ми вдвох дотягли Семена додому і привели його до тями. Він нічого не пам’ятав, що сталося. Чи то біля нього луснуло і не зачепило, чи попало, але відтоді мій чоловік змінився та став до нас з батьком більш людяним та вдячним.
Саме цей випадок і врятував наш шлюб і змінив мого чоловіка.
