Тепер не знаю, чи я все собі накрутила, бо вони мене запевняють, що це просто я така чутлива та емоційна, а вони все робили правильно.
Отже, ситуація наступна – я познайомилася з хорошим чоловіком, який проживає в Франції. Ми переписувалися близько пів року, але я не мала змоги приїхати до нього, бо не такий зараз час.
Я так своє щастя не змогла знайти і вже на собі крапку поставила, але цей чоловік виявив до мене великий інтерес, він постійно мені писав та запрошував у гості.
Я спочатку відмовляла, бо ж я людини не знаю, а дорога далека, але потім мої подруги Світлана та Наталя кажуть:
– Чого сидіти? Ти подивився, яке життя коротке – можна зранку й не прокинутися! А тут Франція! Париж! Ейфелева вежа! Та їдь і нічого собі не думай.
Звичайно, добре отак говорити, але ж я мови зовсім не знаю. Ще щось можу по-англійськи замекати, але ж що далі?
То ж не в переписці, де ти собі через перекладач переклала та й вже мудро відповіла, а в розмові будеш екати та акати.
І весь ефект та враження пропаде.
– То ми їдемо з тобою, – каже Світлана, – Я теж ніколи не була в Парижі, а мову я знаю менше-більше, бо моя мала вчить французьку, то я й дорогу можу спитати і замовлення в кафе зробити.
– І я їду, – каже Наталя, – Ми так гарно відпочинемо і ще й тебе засватаємо!
Знаєте. З рідними людьми, то вже не так і страшно.
Я написала П’єру, що буду не сама, а з подругами, бо ми мріяли давно відвідати Париж.
Той погодився і сказав, що виступить для нас гідом.
Зустріч сталася вже через місяць і я була приємно вражена тим, що П’єр і нас зустрів в аеропорту, і привіз в готель, а ще пригостив нас смачною вечерею.
Знаєте, я краєм ока глянула на чек і мені стало трохи не по собі, бо для мене – така сума просто космічна, отак просто з’їсти!
Але далі він нас возив і до Ейфелевої вежі, далі в Версаль, в Лувр…
І все це за його рахунок, не рахуючи витрат на автомобіль і пригощання нас – то це ще плюс.
Мені стало незручно, що дівчата сприймають такі витрати як даність, мовляв, твій кавалер – тобі з ним розраховуватися.
Та в цьому й була проблема – мені не хотілося подібного! Справа в тому, що я не відчувала, що я для нього особлива, бо подруги, мов з ланцюга зірвалися і одна поперед одною фліртували з ним.
А я знаєте, почувалася обділеною увагою, обділена компліментами, обділена усмішкою, обділена захопленим поглядом… І за оце почуття я ще маю бути комусь винна?
– Дівчата, – кажу подругам, – Ми їхали зі своїми грошима і я думаю, що буде справедливо, коли ми віддамо частину суми П’єру, бо ми вже досить з його гостинності скористалися. Що він про нас подумає?
– Господи, ти що нинішня? Пригощає – то його рішення. Якби не мав грошей. То не дозволив би собі цього. Тим більше, може він хоче на тебе справити враження?
– Не хоче і як на то пішло, якби хотів справити на мене – то ще нічого, але ж ви тут до чого?
– От як ти заговорила! Вже подруги хай останнє віддають, бо ти собі вже думаєш про нього! Хто тобі рідніший? Не сподівалися від тебе такого!
Подруги на мене образилися, залицяльник одразу потух і я ще залишилася в усьому винною!
Він відвіз нас в аеропорт і побажав щасливої дороги.
Більше до мене так часто не пише, бо ще має спілкування з моїми подругами.
Він їм ні до чого, але вони просто не розуміють, що практично. Забрали в мене потенційного чоловіка просто тому, що могли.
Я не знаю, як мені зараз бути, бо якби я була справді важлива для П’єра, то він би якось по-іншому себе вів?
Подруги мене в цьому переконують, мовляв, ти його не зачепила, тому й так відбулося, а ми йому просто більше сподобалися.
Фото Ярослава Романюка.