fbpx

Думаю, що для мене тоді було просто чимось дивним те, як мама змінила до мене своє ставлення. Ось ти знаєш матір, як люблячу і ніжну, а вже через кілька років ти бачиш знервовану жінку, яка дивиться на тебе так, наче ти в неї останній шматок хліба забираєш

Спочатку я жила в люблячій родині, де мама, тато і я. Тато носив на коркошах, мама виконувала найменше моє бажання, а я була просто дитиною.

Так тривало доти, доки мені не виповнилося дванадцять років, а далі у нас сталося непоправне – тата не стало, дорога, сутінки і немає людини.

Мама замкнулася в собі, адже тільки тридцять один рік, а життя вже скінчилося. Вона так закрилася в собі, що на мене й увагу не звертала, не думала чи я маю щось їсти, пити. Бабуся тоді приїхала до нас і якось налагодила побут.

Мама поступово почала приходити до себе, ходити на роботу, думати про мене.

Але як це буває, що матері починають жити заради дитини, у неї такий механізм не спрацював.

Вона активно почала шукати чоловіка, бо їй не подобалося щодня працювати з восьмої до шостої. Справа в тому, що тато заробляв достатньо аби мама сиділа вдома і ми ні в чому собі не відмовляли. А тут прийшлося працювати, бо ж на щось треба жити.

Читайте також: Коли мама остаточно здала, то він найняв сусідку аби за нею доглядала. – Тільки не кажіть їй скільки я вам плачу, – казав Роман, – Це більше, ніж її пенсія

Мама скаржилася бабусі, що не хоче такого життя, а хоче аби хтось за неї все вирішував з побутом, а вона просто була гарна і готувала смачну вечерю.

Тому ще до року за татом у нас в квартирі з’явився Віталій, далі був Арсен, далі Армен, далі я вже й не пам’ятаю хто, але зупинилася вона на Анатолієві. І все змінилося для мене просто безповоротно.

Тепер найголовнішою людиною для мами став Толик, вона не звертала уваги чи я уроки зробила, чи довго гуляю, головне, щоб Толик смачно їв та добре спав. Всі найсмачніші шматочки були йому і не дай бог я щось візьму для нього.

Далі мама сказала, що при надії і була неймовірно щаслива, що приведе Толикові сина.

Толик… Я не знаю, що думав чи відчував Толик, бо він не говорив до мене якісь осмислені слова і не пробував порозумітися.

– Ну, що там, – це його фраза мені і все.

А ще Толика дуже дратував плач малого, тому мама спихала малюка мені на руки, щоб я його няньчила, поки вона поставить перед Толиком тарілку, підлиє в келих та по хіхікає від ляску…

Якось ми гуляли всі на вулиці, я, мама і Дениско, як сусідка сказала:

– Дивися, Юля, яка в тебе дочка вже стала. Скоро заміж видавати будеш.

І мама глянула… Глянула на мене такими очима, що мені ноги похололи.

– Після дев’ятого класу ти поїдеш вчитися і ноги твоєї в цьому домі не буде!

– Мамо, чого? Що сталося?

– Будеш знати, як тут крутитися… та очима кліпати!

Я була ще зовсім мала і не розуміла, що мати має на увазі. Коли пізніше до мене дійшов сенс її слів, мені аж бридко стало.

Вона обрала Толика… цього … цього… слів нема… замість мене? Її кровинки, її любої донечки. Яку вона колись з рук не спускала? Що ж це за амнезія така?

Так, я не пропала і вивчилася і родину створила. Все у мене, як у всіх, тільки от спогади… Брат мене розшукав сам і сказав, що мама хоче мене бачити.

Переді мною лежала жінка, яка мене образила так, як може образити рідна людина, та, якій довіряла.
Вона просила пробачення і здавалося, що переді мною моя колишня любляча мати…

Казала, що доля її покарала за мене, бо й Толик через кілька років її покинув, їй все одно прийшлося працювати.

– Тобі прощаю, – я вирішила це сказати, щоб почати пробачати в душі.

Мені просто вже не хочеться носити в собі це почуття, згадку про неї.

Чи не треба було пробачати?

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page