«Гроші, гроші, а де їх взяти? Гроші, гроші – намалювати». Ця пісенька крутилася в Романа в голові мало не з дитинства. Йому тоді хотілося і новий велосипед, як у сусідського Віталика, і смачну жуйку, яку не всім роздавав Сашко, вона думалася така велика, і в кого була більша, той і був переможець. Такі жуйку не викидали, а відкладали в папірчик на наступний день, а потім знову змагалися, в кого більша.
Саме тоді, в цих «булькових змаганнях», Роман зрозумів, що вони бідні. Не бідні-пребідні, а економні, – сказала б мама, але він розумів, що грошей на ці чудо-жуйки у них нема.
– Краще хліба купити чи булку з маком, – казала мама, – а не такі дурниці.
І він купував булку з маком, їв і розумів, що колись, коли виросте, то купить собі сто тисяч таких жуйок і буде дути… дути… дути…
Мама ростила його сама, тата раптово не стало, а вона була надто принципова, щоб одружитися ще з якимось чоловіком, щоб не так було тяжко з усім.
– Я любила і люблю Петра, яка я буду людина, коли зраджу його пам’ять?, – казала на всі закиди матері подумати про того чи іншого кандидата…
З учительської зарплати не так легко ростити хлопця, що росте, мов на дріжджах, але мама ніколи не брала ні курки, ні сметани аби поставити кращу оцінку… Принципова…
Все сама і сама. І його так учила, що має покладатися лише на себе.
«Дякую, мамо», – не раз казав собі в думках, коли бачив, які безпорадні бувають хлопці в гуртожитку чи війську.
А його хвалили, усе вмів, а як не вмів, то наполегливо вчився.
В дев’яностих йому пощастило і він почав робити бізнес. Гроші…гроші…гроші!
Коли одружився, то зрозумів, що грошей треба ще більше, щоб забезпечити дітям стабільність.
Якийсь бізнес йшов, якийсь ні, вічно клопоти…
Ще й мати питає чого не приїжджає, вона ж його так чекає.
– Мамо, ну я ж вам телефоную, я ж вам купив телефон. Ні в кого нема, а у вас є. я по телефону те саме скажу, що й при зустрічі, а так час економлю.
Вона ж сама його вчила все економити, то чого тепер?
Коли мама остаточно здала, то він найняв сусідку аби за нею доглядала.
– Тільки не кажіть їй скільки я вам плачу, – казав Роман, – Це більше, ніж її пенсія.
Сусідка кивала. Вона б і так за Ганною Іванівною гляділа, бо ж добра вона людина, але як дають гроші, то чого відмовлятися?
Вона б розказала Роману, як мати на кожен стук піднімає голову, чи то Роман не їде, як на кожен скрип думає, що той вже відчиняє двері, на кожен подув вітру, що змушує горіх стукати по склу, думає, що то стукає в вікно він.
Вона б сказала, але ж Роман уже сів в машину і поїхав. У нього ж нема часу.
А потім Ганни Іванівни не стало і сусідка подзвонила Роману.
Той приїхав і не впізнав свого подвір’я, на якому грався малим, воно було таке маленьке… Ні своєї хати, яка наче вростала в землю, а він же ж давав матері гроші, щоб якось її полагодити, оновити.
Не впізнав і матері, яка лежала така маленька, мов дитина.
– Вона просила вам передати ось це, – сусідка дала згорток в хустині, – Кожен день мені нагадувала, щоб я не забула.
Роман розгорнув хустину і побачив там гроші.
Читайте також: Я успішно закривала очі на всі його інтрижки, але в той день «розбачити» просто не могла, бо зі мною поруч була колега
– То вона все відкладала, казала, щоб вам дати, щоб ви менше працювали. Казала, що вам треба грошей, а вона вже обійдеться.
Ці гроші Роман заробляє за тиждень, що мати збирала все життя.
Він би віддав їх всі і додав все, що має аби вернути маму, своє дитинство і свої мрії.
Він більше ніколи в житті не дув бульки, все думав, що це марна трата грошей і дурне дитяче бажання.
А зараз! Що зараз?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
