Зі мною таке сталося вперше, але думаю, що кожен з вас може похвалитися подібною історією, коли не знаєш чи людина сама не розуміє, що робить дурницю, чи то вам не треба було з самого початку її зачіпати, бо тепер не знати, як з цього вийти.
Так, я кажу про добре, яке ти людині робиш від щирого серця, а потім стається таке, як от зі мною.
Дружила я з Ларисою роки, ми недалеко одна від одної жили, недалеко працювали, познайомилися на обіді в шкільній їдальні. Мені було трохи ніяково там ходити їсти, але це ж дешевше, ніж йти в кафе. І там я побачила Ларису, знала її з вигляду, що часто й в автобусі їхали і на вулиці пересікалися і я до неї підсіла, бо вона точно не тут працює.
І так розговорилися і здружилися, бо наче й віку одного і долі однієї.
Одружені і маємо дітей одного віку. І так вже ми й обідали разом, ходили на роботу разом і бувало, що й з роботи, бо завжди стараєшся після роботи піти по магазинах, щоб щось додому купити.
Отак ми товаришували і з кожним роком все ближче і ближче і доходило вже до того, що розказували одна одній про свої сімейні справи. Все, як зазвичай.
І ось одного разу Лариса попросила мене допомогти їй зі звітом, бо у неї почалися сімейні перипетії з чоловіком і вона ніяк не встигала.
– Надійко, я тобі заплачу, тільки виручи мене.
– Та які гроші, Ларисо? Я тобі так допоможу, – відказала я.
Ну бо справді, за такий звіт я беру добрі гроші, а що я візьму у подруги? Шоколадку? Та вона й так не має звідки взяти, бо чоловік гуляє і хоч би дитині купила ту шоколадку.
Вона мені подякувала і все, всі були задоволені.
Але через якийсь час знову просить мене Лариса допомогти, бо знову там щось в родині.
Звичайно, що я не хочу сидіти знову допізна з тим усім, але вже, виручу.
Мови про якусь віддяку вже не було.
Я собі пообіцяла, що це був останній раз, коли я це роблю.
Але зробила й третій раз і четвертий… І я вже опинилася в такій ситуації, що знаю краще справи їхньої фірми, ніж своєї. Звичайно, що це відображається і на моїй роботі, і на моєму вільному часі.
А з Лариси, наче з яйця-райця вилазять проблеми: чоловік пішов, син руку пошкодив, вона борги має за квартиру, грошей нема, чоботи розклеїлися, синові одяг треба…
І вона тим всім мене припечатує, що я просто маю зробити її роботу, бо я ж подруга і я їй вже допомогла.
А тут вже й у мене чоловік невдоволений, діти без уваги і тільки я добра душа.
Думаю, що я ще б довго отак за неї робила, якби не привід, дрібничка, я попросила Ларису про послугу – зайняти мені чергу в податковій, вона якраз казала, що туди йде. І я така прибігла впевнена, що зараз все раз-раз і додому. А Лариси нема…
І ось вона до мене зі звітом. А я кажу твердо – ні.
– Ти через те, що я тобі місце не притримала? У мене син вдома сам, я не можу його надовго лишати. Ти ж наче мені подруга?
– Наче подруга, але більше до мене не ходи зі звітами, я зі своєю роботою не справляюся.
Що далі з неї полилося… Я аж рота розкрила, як я в ній помилялася, це ще м’яко кажучи.
Відтоді можу комусь допомогти, але кажу, що то не безплатно, а я роблю отакий подарунок, він разовий. І знаєте, що люди навіть від такого подарунка відмовляються, бо їм треба саме від щирого серця.
– Ти роби добро від щирого серця, мені подачки не треба, – кажуть.
А яка різниця? Хтось мені може пояснити?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
