Я, студентка медичного, перебігаю через дорогу на височенних підборах, спішу на побачення, і вже перед тротуаром загорається жовте, а я з усього маху розпластуюся на дорозі. Не встигаю скрикнути від болю, як мене підхоплюють міцні руки і переносять на тротуар.
– Та ви як пір’їнка, – чую гарний голос, – Так би й носив вас все життя на руках.
Я дивлюся на цього хлопця, ще молодого, але вже такого кремезного в плечах, на його лице, оці… Мені теж хочеться аби він мене все життя носив на руках.
Але хлопець поставив мене на землю, спитав чи нічого не болить і побіг далі. Це мене вперше і востаннє носили на руках і називали пір’їнкою. Побачення пройшло невдало, бо я думала тільки про того хлопця, думала, де він вчиться, як його звати, чи я йому сподобалася.
Потім я часто ходила тією дорогою, але більше того хлопця й не зустріла. Жити мріями чудово, але не коли ти вже на випускному курсі, купа екзаменів і куди відправлять по направленню,
Мене відправили в невеличке містечко, треба було відпрацювати там певний час. Отак відстань, обставини і все, що завгодно, мене розлучили з тими очима/
До молодої медсестри, а ще з іншого міста, увага посилена, тому хоч я й не красуня, але кавалери ставали в чергу… Наче, то якась особлива приваба, коли дівчина з іншого села чи міста…
Там я й познайомилася зі своїм чоловіком, вийшла заміж і вкоренилася… А далі що – звичайні будні, непорозуміння, недомовки, змарновані сподівання…
І вже я не зогледілася, як сама з двома дітьми, а чоловік будує нову родину з молодшою і гарнішою, бо вже кілька десятків років мене пір’їнкою назвати не можна… Махнула на себе рукою і давай все дітям і дітям.
Наполягла, щоб молодша донька поступила на медичне.
– Підеш на моє місце, – казала я їй, – Хоч зарплата невелика. Але шоколадки матимеш точно, а ти їх так любиш.
– Ну, у тебе, мамо, й аргументи, – сміялася донька, але таки подала документи.
Я приїхала в рідне місто і серце защеміло… Все таке рідне, знайоме, наче я тільки вчора звідси поїхала, наче вчора я бігла через ось цю дорогу і мене врятували… мене окрилили…
Подумала, що можна вернутися сюди назавжди, але як побачила ціни на квартири, то одразу й по мрії..
І отак все життя: мрієш, а реальність тягне зовсім в інший бік.
Час від часу я приїжджала до доньки під приводом привезти їй домашнього в гуртожиток, але насправді, мені хотілося надихатися моїм минулим, просто посидіти в парку, пройтися по місту… Пройтися тим шляхом, де я колись закохалася в невідомого хлопця…
Того дня я знову спішила, бо в доньки випуск і я маю там бути… Я давно не ношу каблуки, тому дивно, що нога знову підвернулася перед самим тротуаром… І міцні чоловічі руки мене притримали і допомогли встати…
– Пані.., – я почула знайомий тембр і вся загорілася, – Оце так…
Ми стояли на тротуарі і дивилися один на одного… Я давно не пір’їнка і все таке інше, а він так само кремезний і очі… Захотілося бігти, щоб не бачити в тих очах розчаруванням дійсності перед минулим…
– О, ні, я тепер вас не відпущу, – засміявся чоловік, – Скільки я вас тут чекав…
– А я вас.., – сказала я, вся червона, мов рак.
– Давайте цього разу таки познайомимося.
Його звати Іван… Тепер я живу в рідному місті і відчуваю себе такою молодою і гарною, як ніколи в житті. А все завдяки моєму чоловікові Іванові.
Як добре, що ми зустрілися. Хай і через багато років.
Читайте також: Я успішно закривала очі на всі його інтрижки, але в той день «розбачити» просто не могла, бо зі мною поруч була колега
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
