Зі мною сталася все та ж халепа, що стається з жінками, які все життя підпирають чоловіка, підпихають його на наступну сходинку, терплять всі роки негаразди і проблеми, і вже стоять поруч з ним на п’єдесталі його успіху, аж тут якась молода і «успішна» вас звідти посуває.
Я успішно закривала очі на всі його інтрижки, але в той день «розбачити» просто не могла, бо зі мною поруч була колега.
Не знаю, хто пильніше дивився на мене, колега, яка хотіла побачити на моєму лиці всі ознаки покинутої дружини, чи любка, яка намагалася зрозуміти, хто я – сестра чи мама.
– Котику, а хто це, – закліпала любка до мого чоловіка.
– Це моя дружина, – відповів він байдуже, його давно не хвилювало, що я думаю.
– Що ж, – сказала я, – Хоч чиїсь мрії мають здійснитися, думаю, ти мріяла вийти заміж за багача і привести йому на світ купу дітей?
– Ні, ніяких дітей, – скривилася любка.
– Ну, щастя вам і любові, – відповіла я і пішла по справах, адже ми з колегою планували підібрати для її чоловіка подарунок.
Якби мене хтось спитав, що мене тримало тоді у формі, то я скажу – люди. Рідні, знайомі, колеги з такою радістю питали мене «Як ти», що я розуміла, що маю бути сильна і не маю поплисти.
Я й так за собою слідкувала, але тепер ретельніше наводила макіяж, ніхто не мав бачити безсонних ночей.
Що робити далі? За кордоном я була, море бачила, піски також, але ж щось я маю змінити в своєму житті.
Хоч донька й син вже одружені і мають онуків, але вони живуть далеко, тому няньчити я нікого не мала і не вміла.
Тварин не люблю, вишивати не вмію, серіали не дивлюся, фільмів толкових давно нема, а старі вже по сто разів передивилася. А потім я задумалася – кому ж я насправді потрібна.
Так, дітям, але суто номінально, їх нема поруч, вони за кордоном, якби щось сталося, то вони б мене не доглядали, найняли б когось.
– Мамо, тобі лиш п’ятдесят три, чого ти про таке думаєш, – в один голос казали вони.
– Я думаю про своє майбутнє, а воно самотнє, любі мої.
Коли я була мала, то з нами жила прабабуся, вона вже була дуже немічна і єдиною її турботою було вийти на вулицю і сидіти на лавці, грітися на сонечку, а взимку вона сиділа біля вікна. Про неї піклувалася і бабуся, і мама, і тітки. Вони приходили до неї, розпитували, вислуховували безкінечні спогади, часто переривчасті, заплутані, безглузді…
Але вони кивали головами, наче уважно слухали, годували її з ложечки і щиро оплакували, коли її не стало.
Всі зібралися і наряджували її на стіл, згадували, яка вона була при житті, плакали і сміялися з тих спогадів…
То було так природно, так правильно.
А от вже моя мама бабусю так не доглядала. Приїжджала часто в село, коли та вже була старенька, наймала сусідку аби та за нею дивилася та допомагала по господарці.
– Мамо, у нас нема місця вас забрати до себе, – казала вона їй.
Та й бабуся нікуди не хотіла їхати, хотіла бути в своїй хаті.
Маму я теж не провідувала часто, хоч ми жили в різних кінцях міста.
У неї було своє життя, а у мене чоловік, якого треба було обходити аби він зробив кар’єру і бізнес.
Далі у мене були діти, а у мами були коти… У дітей була на котів алергія, але мама й не думала щось з цим робити.
Навіть приходила рідко, бо в дітей одразу червоніли носи, бо ж шерсть таки траплялася й на одягу.
Вона вчинила дуже мудро – перестала закривати двері на ніч, тому її знайшла сусідка, яка щодня до неї приходила.
А хто знайде мене, коли у мене ні сусідів, які приходять, ні друзів, які телефонують, ні дітей, які поруч? Як мені бути?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
