Оленка, його сусідка по сходовій клітці, була його таємним коханням. Вперше, вона прийшла з проханням посидіти з її котом, бо вона на вихідні їде в гори, а кота ж собою не візьмеш.
– Я дам тобі ключі від квартири, бо він не буде в чужого жити. А ти заходь час від часу аби він знав, що хтось є в домі. І годуй його за графіком, бо він дуже поправився. Він буде просити добавки, але ти не ведися.
Якби вона не була така гарна, то він би відмовив. Але вона була ангелом. Дуже красивим ангелом.
А далі повелося, що вона вже кота приносила до нього чи побазікати, чи то у неї якийсь вірус на компі, чи йому щось смачненьке готувала. Роман вже малював їхнє сімейне фото – він, вона і кіт, але виявилося, що скоро в Оленки оселився її хлопець. Тому Роман мріяв про неї… Коли вони сварилися і Оленка викидувала речі Тимофія за двері, то Роман вже надіявся. Коли ж той вкотре вертався з покаянням і квітами – по колу. Так тривало багато часу.
У Роми на роботі були привабливі дівчата, але у нього ж Оленка. Тому всі ці усмішки і залицяння не досягали цілі.
Коли Оленка вкотре плакала на його кухні, то він спитав:
– Чому ти це все не припиниш?
– Припинити вісім років мого життя?
– Але ж ти не щаслива.
– Але вісім років! Що я маю з цим робити. Хто мені час поверне?
– То ти ще так будеш тягнути вісім років, бо вже протягла вісім. Ти бачиш в цьому логіку?
– Та що ти розумієш про стосунки? Я тут вже два роки живу і щось жодного разу не бачила тебе з кимось. От сам попробуй викинути з життя важливу людину, а потім мені розказуй.
Отак вони посварилися вперше. Оленка кудись поїхала, але кота йому не доручила. Роман прокручував в голові розмову. Два роки вона найважливіша людина в його житті. Він жодного разу не відмовив ні в чому, навпаки, старався якомога частіше виявити турботу, підкреслити, що вона важлива для нього. І от, ця жінка, просто за пораду, нівелює все і ображається. І тепер він в ситуації, коли час і почуття сплелися так сильно, що їх неможливо розірвати. От тобі й порадник.
Піти на побачення і все змінити. Почати жити? Але ж ті дівчата не будуть Оленками.
З такими думками прийшов на роботу. З рецепції до нього посміхалася Василинка. Вона всім усміхається – робота така.
– Вкотре своїм поганим настроєм, Романе, ви псуєте атмосферу в колективі.
– То людині не можна мати поганого настрою?
– Можна, але не на роботі. От мені сьогодні зіпсували взуття в тролейбусі. Але ж це не впливає на мій настрій.
Якась дивна, подумав Роман. У нього одна пара. То він би дуже засмутився. Видно, у неї десять, то можна не переживати. Час від часу, кидав на Василину погляд. Виявляється, вона вміла посміхатися різним людям по-різному! Отому лиш підняла кутики губ, Інні – кивнула стуленими в усмішці губами, Ігорю показала, навіть, зуби мудрості. Видно, вона у нього закохана. Як буде мати час, то прослідкує за цим невербальним романом.
Спочатку з нудьги, а потім вже з цікавістю, Роман спостерігав за Василиною. Вона вміла не лише усміхатися, а й підтримувати розмову, поводитися ввічливо чи привітно, в залежності від людини. Така людина, певно, є душею компанії.
– Ти сьогодні кудись йдеш, – вирішив перевірити теорію про компанійськість.
– Чого б це?
– Та ж п’ятниця.
– Ааа… У мене затишний вечір детективів.
– Ого.
– Так, любчику. І чим складніша справа, тим швидше забуваю весь оцей марудний тиждень в офісі. А ти як розважаєшся?
– Частіше відеоігри, але теж бажано з важкими втратами.
– Рада познайомитися з цією «темною» стороною.
– І я теж.
На ці вихідні він підшукає якийсь хороший детектив і обов’язково їй порекомендує. В цьому житті треба вміти переключатися.
Фото ілюстративне.
