Дивлюсь, виходить з автобуса рейсового братова моя. Одразу я її і не впізнала, прямо панянка якась: зачіска нова, одяг на ній увесь такий модний в руках сумка новенька. Посміхається щасливо і локони свої поправляє, а на руках манікюр. Я одразу відчула щось недобре. Прямо аж руки опустились коли на неї поглянула. А коли прибігла до них додому і в сарай заглянула, бачу, так і є!
Розвертаюсь, а тут і Ольга вже на подвір’я павою запливає. Діти навколо неї бігають, щебечуть радо, обновками переді мною вихваляються, а я ж слова мовити не можу, сльози очі застеляють. У голові одне питання: як? Як вона могла годівницю нашу єдину продати?
— Що ж ти накоїла, – слів не підберу, аби своє обурення висловити. – Як же ж ти могла Зіроньку нашу… – говорю і сльози ковтаю. – А жити тепер за що? Як?
Ольга все так же спокійно відчиняє двері і запливає у хату. Я не витримую – як було біжу за нею, але Ольга мене навіть не помічає. Миє руки і ставить чайник:
— Чаю? – запитує байдужо.
Я не витримую:
— Молока, молока мені налий, чи сиру дай зі сметаною. Нащо ти корову продала? У тебе двоє дітей, як ти їх годуватимеш одягатимеш? Часи такі складні. А гроші? Що на усе ось це витратила – показую на неї. – А чоловік твій, що скаже? Він там копійку до копійки тулить, працює важко, а ти тут корову продала і на себе все витратила?
Ох! Куди й ділась моя спокійна Ольга. Ніби підмінили її:
— Ага, тулить він, складає. Приїде і на купку покладе, до якої зась, ще й перерахує те що я повинна наскладати. Свині, кури, город, земля, парник, корова, гуси. Все, – каже мені уже геть чужа людина. – Набридло мені жити заради отієї купки. Вона росте, а я світу білого не бачу, до землі гнусь. Заради чого? Чи й живу? А діти? Що вони бачать окрім того, як корову пасти та траву косити і свиням давати? Мені тридцять п’ять, а мені місцем у транспорті поступаються. Вічний хвостик, сама волосся собі підстригаю, адже “дорого” та й “нащо у сарай зачіска”. Кросівки ще зі школи ношу, вже й підошва стопталась. Усе! Баста! Потрібне тобі молоко – скажу у кого корову хорошу купити можна. Потрібні свині – теж підкажу де узяти. З мене досить.
Налила собі і дітям чаю і пішла у кімнаті речі розкладати. А я стою ні в сих, ні в тих. І де я молоко тепер братиму? Я ж сир роблю людям продаю, у мене замовники уже є? Купувати? Ого!
А здоров’я уже не таке, що самій худобину тримати. І спина і ноги… Добре Ользі, вона здорова, усе може, лиш не хоче.
Ну ніяк її зрозуміти не можу, як от так просто узяти і не дивлячись ні на кого таке втнути? І брат з-за кордону з заробітків повернутись поки не може. Коли усе це скінчиться, він повернеться звісно, але коли то буде? А мені тепер що робити?
Рита П.
Головна картинка ілюстративна pexels.
