Марина уже й не знала куди бігти, у кого ще можна грошей позичати. Хоч і працювала з самого ранку і до пізнього вечора, хоч і брала підробіток ще й додому, а грошей не вистачало і край. Старший син потребував особливого харчування. За місяць лишень на нього ішла уся її і чоловікова зарплатня, а далі хоч вовком вий. Була у них ще й донька і хоч дівчинка ніколи ні словом не обмовилась, що одяг її явно з чужого плеча і давно уже не в моді, але Марина читала усе те в її очах.
— Я на заробітки поїду! – сказала одного разу чоловікові, – Не можу уже, ця біднота обсіла нас з усіх сторін. Ми з тобою уже й на людей не схожі. Сестра двоюрідна пообіцяла з роботою допомогти. Справишся сам? – поглянула в очі коханому, – А там, як усе буде гаразд і справу, може якусь свою розпочнемо, аби мати з чого жити.
Петро не хотів, аби дружина їхала, але й розумів, що так далі тривати не може. Провели усією родиною Марину до буса, перехрестили в дорогу і повернулись утрьох у порожній без матері дім.
А Маринці пощастило одразу: влаштувала її сестра доглядати справді хорошу бабусю. Родину старенька мала величезну і кожен дізнавшись, чому жінка так далеко їхала від дому, намагався допомогти. Полетіли до рідного дому перші посилки-передачі, а потім і досить хороша Маринчина зарплатня. На одне ніяк не погоджувались хазяї – зробити документи для своєї робітниці. Була у них перед Маринкою пані, яка працювала і документи їй зробили, а вона на них до суду подала і таки отримала від родини досить велику суму грошей. Тепер вони вже навчені, більше подібної помилки не зроблять. Платили трохи більше, ніж інші господарі і все.
Марина кожної неділі телефонувала додому. Мобільних тоді не було, а стаціонарний мали не всі. От і ходили діти з чоловіком до сусідки, аби з мамою порозмовляти. Малі усе питали, коли ж вона до них приїде. А вона чесно казала, що не має документів і поки не знає коли повернеться.
Ішли роки. Маринка могла і не раз змінити роботу на менш оплачувану де господарі зробили б документи. Але… Тут уже звикла. А там і не знаєш чого чекати. Та й чоловік з дітьми не радять туди сюди бігати. Гроші зараз особливо потрібні: її Петро надумав магазинчик продуктовий відкрити, викупив будівлю, робить ремонт. Уже скільки грошей пішло, а ще товар купувати. Поки треба тут попрацювати.
Дивно. Але стала Марина помічати, що її Петро неправду говорить. Тобто сказав, що закупив дошки, аби перекрити будівлю, а вже наступного разу чує, що гроші на ті ж дошки потрібні. Сказав, що повністю змінив підлогу, а потім каже, що не знає, яку краще покласти. Не витримала Марина – сказала господарям, що мусить повертатись і залишивши все, без попередження подалась додому.
Її двір був воістину прекрасним. Скільки квітів! А паркан! Будинок теж розрісся, уже двоповерховий. На подвір’ї щось ладнав чоловік. Коли зайшла, той сполотнів. Ніби йде обіймати, а сам озирається і не знає куди очі діти. Щось белькоче і якось її від дверей у бік усе відводить.
Усе, як у поганому кіно. Мав Петро іншу жінку і вже давно. Так уже вони себе почували добре, що і від дітей не ховались. А ті загодовані маминими передачами, отримували від батька щомісяця кругленьку суму на кишенькові, аби мовчали. Звісно ніякого магазину ніхто і не думав відчиняти. Жили собі ні в чому не відмовляючи.
Марина зажадала розлучення і розподілу майна. Але і тут її чекало розчарування. Діти горою за батька стали.
— Мама сиділа десь далеко, до нас навіть не навідувалась. Татко і тітка Ірина хороші, вони нас люблять, з ними весело.
Вони розлучились, чоловік оплатив її ж грошима частину за будинок. Не гроші сльози. Діти залишились з батьком а Марина… Марина стала всього за місяць геть сива. Змінила прізвище, оформила документи і знову подалась на заробітки.
Автор Анна Корольова.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
