Дзвінок пролунав пізно вночі і я не одразу й зрозуміла чий голос чую в трубці. З третього разу до мене дійшов сенс почутого, адже жінка на іншому кінці голосно хлипала і говорила не до ладу. Я одразу прокинулась і сіла, машинально сказала: “Звісно. ми будемо”. Лиш на ранок зрозуміла, яку помилку зробила.
Сім’я моя розпалась десять років тому. Кажуть, що винні у такому двоє, але у моєму випадку то була не яі чоловік, а чоловік і його мама.
Ми із Валерієм дуже гарно і дружно жили, аж поки його мама не вирішила, що вже старенька, а їй було 65, і що сама вона в селі вже жити не може. одного дня вона просто перебралась до нас у місто попередньо продавши свій дім у селі.
Відтоді мій шлюб почав перетворюватись на фарс. Свекруха бралась керувати нашою родиною і якщо я пручалась. то чоловік мій ні словом матері не перечив. Валерію було легше сказати “ні2 мені, аніж матері. Бачили б ви з яким щасливим обличчям наповненим почуттям власної зверхності і перемоги, проводжала мене із торбами свекруха до дверей.
А Валерій? За десять років після нашого розлучення він озивався лиш короткими повідомленнями раз у три місяці: “Як ви там?”. з дітьми спілкуватись не хотів. жодного разу їх не відвідав і про них не переймався. Спочатку, мій менший син переживав, а потім, коли подорослішав. усе зрозумів і заспокоївся. Донька ж про тата навіть не питала, вона все розуміла.
Одного разу я все ж набралась чи то наглості. чи то сил, і попросила у чоловіка допомоги у придбанні зимового одягу для нашого сина. я б і не робила б цього, але перед зимою. ми саме у стаціонар потрапили і на той момент у мене коштів просто не було.
Валерій вчинив, як справжній мужчина: скинув мені кілька посилань на групи де речі віддають безкоштовно. Власне, на цим його участь у вихованні і житті наших дітей і обмежилась.
А це поночі телефонує свекруха. Я й не зрозуміла одразу, що то вона, адже голос зривався, вона хлипала у слухавку:
— Рито, Валерія не стало. Я сама лишилась одна. Приїдьте із дітьми попрощатись.
Я зі сну пообіцяла, що обов’язково приїду, а лиш на ранок до мене дійшло, що я накоїла.
Мої діти нині підлітки. десять років тому вони бачили свого тата востаннє. За ці роки між ними ніяких контактів не було.
Ходжу оце колами і все думаю: а чи варто нам їхати?
Якщо відверто – Валерій нам по-суті, зовсім чужа людина. Про нього у нас ні згадок, ні розмов. ні думок. А з іншого боку – він тато моїх дітей.
Не знаю як тепер бути. уже завтра буде церемонія прощання. а я і досі дітям нічого не сказала.
Розгублена я і не знаю. як вчинити правильно.
Може дасть хто пораду і підкаже. як мені бути? Чи варто говорити дітям і їхати туди?
Як вважаєте?
20,08,2023
Головна картинка ілюстративна.
