Дзвінок свекрухи пролунав ближче до вечора. Я спокійнісінько узяла трубку, і попиваючи чай сіла на диван паралельно перемикаючи канали безцільно. Знаєте, до мене не одразу сенс нею сказаного дійшо. Добре, що чай я п’ю не гарячий, а то б мала клопіт, адже від почутого я чашку із рук зронила.
Більшість моїх співробітниць ще два роки тому виїхали за кордон. звісно. нову команду шеф набрав, але на мене, як на “професіонала справи” лягло все одно значно більше обов’язків.
Працюю я із раннього ранку і до пізнього вечора. Хоча скаржитись не буду, адже зарплатня теж значно вищою стала. тому власне і досі тримаюсь.
Маю я лиш один вихідний на тиждень, та й то якщо “зірки” зійдуться. Тож коли минулої неділі у мій єдиний законний вихідний зателефонувала свекруха та ще й з самого ранку, я ладна була плакати від “радості”.
Однак, хлипала саме свекруха. тож моє невдоволення рукою зняло. Виявилось, що пані Надія має дуже неприємну ситуацію: замовлені нею нові меблі у кімнату їдуть, а старі ніхто не виносить. Люди з якими було домовлено тягнули до останнього, а тепер мов у повітрі розчинились.
Доставка ж нового значно більшого дивану і шафи запланована на ранок понеділка і оскільки ті меблі ще й зібрати потрібно буде, то зробити це у однокімнатній квартирі та ще й за наявності старих меблів, ну просто нереально.
Чоловік мій уже п’ятий рік на заробітках у Швеції. на нього розраховувати марна справа. Отже, єдиною людиною, яка могла б порятувати свекруху мою у скруті була саме я і за іронією долі у свій вихідний.
Не можу вам передати чого мені вартувало недільного дня через кумів друзів і сватів, таки знайти тих хто погодиться винести старий диван і шафу із квартири на п’ятому поверсі старої хрущівки без ліфта.
Свекруха моя ладна була руки мені цілувати і аж просльозилась від радості коли все було винесено і стояло акуратно під під’їздом.
— На смітник несіть. – мовила вона, – Куди його ще подіти?
Але я уже домовилась із подругою батьки якої нещодавно приїхали із Херсонщини і винаймали будинок у селі під Києвом.
— Я на дачу до мами заберу, – сказала я, – Там усе згодиться.
На тому ми і розійшлись о четвертій годині дня. Доки дочекалась подругу із авто. доки розрахувалась із помічниками і додому потрапила, годинник показував сьому вечора. Ну не вихідний, а казка просто.
А тепер уявіть моє здивування коли о восьмій мені телефонує свекруха і каже так спокійно:
— Я подумала, адже ж меблі не такі вже й старі і погані були. Я ж могла їх продати вигідно. Давай ні твоє, ні моє – скинь мені на картку дві тисячі гривень, та й розійдемось.
А аж чашку із рук зронила від несподіванки. Я вантажникам більше заплатила, аби вони ті меблі винесли недільного дня. Про те, що вони мали бути на смітнику я узагалі мовчу. Я тоді на зайнятість послалась, тож зв’язок вимкнула і нічого свекрусі не сказала. думала, може жарт забуде.
Але вже наступного ранку вона зателефонувала і сказала, що поки так і не отримала гроші за свої меблі. Просила не забути і скинути їй сьогодні ж.
Я оце думаю, як же вчинити: попросити у неї аби вона послуги вантажників оплатила і вартість витраченого мною часу. А чи просто знову їй меблі у квартиру занести, ключ у мене є, вона й не зрозуміє. коли то відбулось.
От як би вчинили на моєму місці?
07,11,2023
Головна картинка ілюстративну
