Галина аж зблідла, коли побачила, що з комина літньої кухні сусідки пішов дим:
— Ой, мамочко, – заплакала. І вже до чоловіка, – Дмитре, я до Світлани побігла. Бачу вона в печі палить, то ж вони тільки там хліб печуть. А вона ж учора вже пекла. Значить з бабкою Зіною щось. Світлана ж казала, що тій геть не добре останнім часом. Навіть, не пускала до неї. Не хотіла щоб я тьотю Зіну у такому стані бачила.
Дмитро і сам за жінкою подався. Сусіди ж. А якщо поміч, яка потрібна чоловіча? Світлана давно одна живе. Та й бабцю Зіну він любив і поважав. Старенька була доброю і завжди усміхненою жінкою, яка допомагала усім чим могла.
— Світлано? – ледь промовила Галя крізь сльози до сусідки, – Тьоть Зіна?
Світлана саме паляниці формувала. У неї завше хліб гарний виходив. Навіть з міста приїздив один чоловік купувати для свого кафе. Ну дуже смачний і запашний.
Вона, навіть і не плакала. Втерла руки у фартух і сказала діловим таким голосом:
— Ще ні, Галю, але все до того йде. Бачу по ній, що як не сьогодні то вже завтра. Тому і хліба печу. А ти он краще ставай до голубців, після паляниць у піч поставлю.
Галя з Дмитром переглянулись. У їхніх головах не вміщалось те, що вони оце зараз тут побачили. Світлана при живій ще матері хліб на її поминальний обід пече?
— А сімейний був?
— А нащо? Їй сімдесят три. Хіба не зрозуміло, що то буде?
— Я за капустою, – крякнула Галина і ухопивши чоловіка за руку потягла на двір.
— Ти Ромі дзвони, кажи що тут відбувається. А я по сімейного. Хай хоч до стелі скаче Світлана, а тут щось не те.
Уже через пів години на подвір’ї було людно. Бабусю Зіну намагались забрати до стаціонару, але Світлана не давала. Волала на весь двір, що її мама просила, аби на той світ з рідного дому піти. А вони не люди, не враховують думки старенької. Тримали жінку троє, а бабусю таки забрали.
Наступного дня село гуло, мов вулик. Ромчик приїздив до сестри, кажуть ледь Світлана з двору втекла здоровою. Волав так, що чутно було аж у центр. Все питав за що вона так з мамою? Чому вчасно не звернулась до спеціалістів?
Лиш згодом люд дізнався правду. Світлана після розлучення до мами переїхала жити. Село вона ніколи не шанувала і не надто любила. Тож коли мамі зле стало – побачила прекрасний шанс. А що? Хату продати, а за ті гроші хоч однокімнатну у місті квартирку придбати. Вона ж доглядає, їй усе буде. Село було велике і знаходилось не далеко від міста, тому і ціни на хати тут були досить високими.
А у тітку Зіну після місяця у стаціонарі додому виписали. Її Ромко до себе забрав. Уже років з десять бабуся у нього по подвір’ю чапає та все квітничок поливає.
Дім бабусин таки продали і навіть частку Світлані виділили: так тітка Зіна сказала зробити. Доньку вона пробачила і навіть телефонують вони одна одній зрідка. А от Рома всього того не розуміє:
— Як Ви, мамо, голос її чути можете? Вона ж свідомо Вас не рятувала? Як після такого Ви її простили?
А бабуся лиш сльози втирає і головою киває. Хіба ж йому поясниш? Вона ж мама. І якби й не врятували її тоді, вона б усе одно пробачила б, де б не була. І молилась би за свою доню, як зараз молиться. Аби пробачив її Всевишній. А вона уже пробачила…
Автор Анна К.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
