Буквально вчора на просторах Інтернету прочитала історію жінки, яка розповідала про те, як сестра допомогла їй в житті, як свого часу відмовилася від частки у батьківській хаті і фінансово підтримувала родину сестри.
От і я наважилася попросити для себе поради.
Нас у сім’ї троє дітей: я і два брати(старший і молодший). Ми всі давно дорослі і маємо свої сім’ї. У старшого брата двоє діточок, у мене теж двоє, а у наймолодшого нашого брата – четверо!
Життя у всіх нас склалося по-різному, комусь важче, комусь легше, але гріх Бога гнівити.
Я вже роки живу в місті, але до мами приїжджаю щотижня. В селі завжди є якась робота, хоч мама, крім курей, останні роки нічого в господарці не тримає.
Брати мої теж постійні гості у маминій хаті, бо ж самі розумієте, навіть подвір’я скосити, чи дров нарубати, то завжди потрібна чоловіча рука. Але приходять вони до мами не на прохання, а самі знають, що все тут потребує їхньої руки.
Хата у мами ніякої особливої цінності немає, бо то далеко не хороми, а звичайна сільська хата, без вигод і ремонтів. Все акуратно, чисто, але ніякої розкоші! Тому я й думки ніколи не допускала, що хтось із братів туди ходить заради спадку.
Старший брат, Сергій, має значно кращий рівень достатку. Свого часу йому вдалося започаткувати досить успішний бізнес, але й сільської роботи він ніколи не цурається. Всі обновки, які є у маминій хаті – з його кишені. Молодший брат фінансово не помагає, бо звідки? Там четверо діточок. Я приїжджаю чисто, щоб помогти щось біля хати, чи на невеличкому городці.
Взимку допомагаю більше з прибиранням, чи ліки-їжу привезти з міста. Словом, кожен з нас трьох якось по своєму задіяний у маминому житті.
Два роки тому не стало нашого батька і якось в цей час почало підніматися питання спадщини. Не голосно, а так, в пів тону і то не поміж нами, рідними між собою, а між невістками і зятем, тобто моїм чоловіком.
Вони щось мж собою жартували і я почула, що мій чоловік каже, що за традицією житло залишається донці. Я тоді ці слова повз вуха пропустила, бо мені та хата непотрібна.
А ось недавно старший брат замов огорожу на мамине подвір’я, бо старий паркан вже явно слугував не для охорони, а так, для номінальної присутності. Молодший допоміг його встановити. Ніби суцільні причини для радості, але ж тут обізвався мій чоловік:
– Лілю, а ти не проти, що Сергій взявся за мамину хату? Як потім будеш йому віддавати? Може ти взагалі інший паркан хотіла?
– А до чого тут я? – питаю здивовано.
І тут до мене почало доходити до чого він веде. Отак слово за слово і ми дуже посварилися, бо він вважає, що хата має належати мені, а я добровільно від неї відмовляюся. Каже, що я не думаю про власних дітей, що аргумент, що у Ігоря четверо діток, то ніяка не перевага, а просто його відповідальність.
Аргументує все тим, що хата хатою, але земля коштує дорого і в ціні точно не впаде, то чому я така добренька до брата і безсердечна до своїх дітей. Мовляв, чому діти брата заслуговують на такий щедрий подарунок, а мої власні – ні.
Але ж справа не лише у кількості дітей. Наймолодший брат найбільше часу і фізичної сили приділяє маминій господарці. Якщо ж мірятися “вкладом” у ту хату, то вона точно не мені має перейти, а найстаршому брату і це я кажу чисто по-людськи. Але я дуже добре знаю, що Сергій нінащо не претендуватиме. То таке наше негласне рішення, що хата має залишитися братові.
Отож, чоловікові придирки мене дивують, а як мені до нього достукатися я не знаю. Я не розумію, чи є в його словах доля правди, чи ні, бо я завжди собі думала, що це має бути моє власне рішення, а не наше з ним спільне. Поможіть мені розібратися.
Фото Олександри К.