fbpx
Історії з життя
Христина й досі пам’ятає, як Ольга, опухла від сліз, з’явилася увечері на її обійсті. Стала вибачатися, мовляв, після того, як чоловік залишив їх із донькою, іноді і хліба нема за що купити.

Христя заварювала зілля, зібране навесні. Кажуть, тоді воно має найбільшу цілющу силу. Коли чоловік Антон з роботи прийде,
разом робитимуть із нього ванни синові Володі. Тепер уже самотужки впоратись із тими щоденними процедурами їй – несила.

Якими лишень стежками-дорогами не пройшла вона, шукаючи татарзілля, цвіт чебрецю, живокість і багато інших трав, які необхідні для лікування сина, пише “Наш день”.

Спочатку Христя ще вірила – природа-матінка всесильна і поставить Володю на ноги. А тепер – вже й не знає… Тільки як сказати Володі про те, що уже втомилася чекати. Але боїться перервати лікування, бо не хоче гасити той останній вогник надії у синовому серці. Втім, хтозна, може, Всевишній змилосердиться і над її дитиною. Бо ж останнім часом син усе частіше запевняє, що у його ногах з’являються відчуття, яких після тієї страшної автопригоди іще не було. Христя підтакує Володі, ховає сльози, які проливають її вицвілі від горя очі. Мовчить і про те, що у тому що сталася, звинувачує тільки себе.

Боже милий, і навіщо їй було сваритися із сусідкою Ольгою? Навіщо проклинала її доньку? Ще було б за що! За якісь нещасні грушки! Ту грушу ще покійний Христин батько садив. Солодкі, соковиті грушки приваблювали дітлахів з усієї вулиці. Метеликами вони залітали через паркан у їх город і набивали пазухи плодами. Майже щоранку збирати груші виходила й Христя. Фартушком витирала їх із роси і смакувала, не чекаючи сніданку.

Врешті, це й був її сніданок в час, коли дозрівали груші. Важко працюючи на фермі, хіба могла вона дотримуватися якогось режиму?

Якось зібралася Христя на ринок у райцентр. До автобуса був ще час, тож вирішила спершу грушки визбирати. Здивувалася: плодів іще на дереві – аж гілля гнеться, та й усю ніч гудів сильний вітер і вона чула їх гупання в саду, а збирати не було що.

Христя не повірила своїм очам, коли на ринку побачила свою сусідку Ольгу, яка торгувала її грушами. Стояла у ряду з іншими жінками, що продавали дари садів, але найдовша черга була саме до Ольги. Христя і собі в чергу стала.

– Купляйте груші! Дуже солодкі, соковиті! Ні в кого таких нема, – приговорювала Ольга. Ураз, стикнувшись очима з Христиною, знітилася, почервоніла.

– На добрі моєму наживаєшся? Безсоромна! – голосно вигукнула Христя. Люди здивовано позирали то на пониклу від сорому Ольгу, то на розлючену Христю, котра, розперезавши свій гнів, висипала із сумки груші і стала топтати їх ногами.

Ольга ж, розплакавшись, швидко втекла з ринку.

І хоч відтоді минуло більше двох десятиліть, Христина й досі пам’ятає, як Ольга, опухла від сліз, з’явилася увечері на її обійсті. Стала вибачатися, мовляв, після того, як чоловік залишив їх із донькою, іноді і хліба нема за що купити. А тут – ще й за музичну школу заборгували, яку Мар’янка відвідує. І так не хочеться Ользі аби доньку, дуже здібну до музики, через той борг відрахували! І взагалі, чому ж тоді Христя чужих дітей не проганяє, котрі ще й город толочать?

До того ж грушка, затінює шмат її, Ольжиного городу, й інша на її місці давно б у сільраду заяву написала, аби зрізали дерево…

Проте Христя не бажала слухати Ольгу. Мов несамовита, проганяла її з подвір’я:

– Ти – злодійка! Чуєш, Ольго, зло-дій-ка! Та щоб твоя Мар’яна ніколи заміж не вийшла! – верещала, мов заведена.

В Ольги від тих слів аж ноги підкосилися. Чи здуріла Христя? Причім тут її дитина? Заледве пішла на своє подвір’я. Відчуття ж злоби і ненависті не давало Христі заснути. Вранці зібралася до ворожки, що самотньо жила на околиці села. Відклеїла з альбому світлину Мар’янки. Колись Антон фотографував їх із Володею. Поклала в сумку яйця, сир, кусок сала, вибрала кілька найкращих груш і цілком упевнена, що чинить вірно, вийшла з хати.

У насупленому обличчі ворожки Христя побачила здивування, коли розповіла що їй від неї треба.

– Жінко, не знаєш, що на душу береш. Покайся у тому, що надумала і йди собі з миром і вірою в Божу ласку. Не думай про помсту – на це Бог суддя, – мовила ворожка. Але Христя не бажала поступатися, обіцяючи їй усякого добра принести, аби лишень та наворожила Мар’яні в дівках зостатися. Ворожка, ще раз перепитавши, чи Христя не пошкодує, взялася до справи…

Христя йшла додому і душа її співала. «Так їм і треба!»– тішилася подумки.

Як за сільськими мірками, Мар’яна і справді довго не виходила заміж. Христя задоволено підсміювалася. А Ольга щовечора, приклякаючи перед образами, щиро вимолювала у Бога долі для своєї доньки. І Господь почув її. Мар’яна на відмінно закінчила музичне училище, влаштувалася вчителькою музики у школі. Заодно керує церковним хором, де й зазнайомилася зі співучим, вродливим хлопцем із сусіднього села. Вийшла за нього заміж. Двох донечок-близняток йому подарувала. Не натішиться Ольга онуками. Зятя шанує і любить, мов рідного сина. Коли їх сімейний квартет почитає співати, незримий смичок торкається струн Ольжиного серця. Вона й собі підспівує… Розливаються дзвінкі голоси на Христине подвір’я, на усю вулицю. Почуєш – заслухаєшся…

Якось вибирала Христя огірки на городі. Антон із Володею і його нареченою Вірою поїхали в місто. Обручки купити, ресторан
замовити. Аякже, своєму єдиному синові весілля тільки в ресторані справляти будуть! Не так, як Мар’яні – розклали столи на мураві біля хати, запросили не більш, як два десятки чоловік з обидвох родин і співали, співали до ранку!

Кажуть, і особливих наїдків там не було. У них все по-іншому, по сучасному буде, тішилася Христя. За солодкими мріями й не почула, як на подвір’ї надривно гавкав пес. Не хотів пускати чужих… Якийсь незнайомий чоловік помахом руки кликав її. Обличчя у нього було стривожене. Христя ніяк не могла збагнути, що він каже. Антон потрапив у автопригоду? Але ж він дуже уважний водій. До того ж – непитущий. Христя істерично заголосила. Може, це якась помилка?

– Усі троє тепер у реанімації. Мене попросили переказати вам. Що ж, тримайтеся, – попрощався незнайомець.

У той час, коли лікарі боролися за життя Володі й Антона, усе село прощалося з Вірою. Тепер Христя часто згадувала слова покійної матері: «Ніколи не проклинай чужого, аби своєму не нашкодити».

Антон одужав, а Володю чекав iнвалiдний візок. Складна операцiя не дала результатів. І Христя стала цікавитися народною медициною, заготовляти цілюще зілля, аби допомогти синові.

Життя біжить, вплітаючи у вінок долі рік до року. А журба, що засіла в їх хаті, не покидає, гнітить серце, притискає до землі, паморочить голову. Хтось порадив їй піти до ворожки. Христя важко зітхнула: одного разу вже була…

Здається, у дворі чути голос Антона. А у своїй кімнаті чекає їх син. Володя не хоче здаватися і Христя вдячна Господу, що дає йому цю віру. Зілля вже настоялося. Ніби усе приготувала. Не забула й про олію ялиці для масажу. Враз якесь друге «я» прошепотіло: «Ні, не все». Відчула, як світлий промінчик розтопив льодинку в куточку її серця. І вона вже знає напевно: завтра, після святої сповіді, піде з покаянням до Ольги і назавше припинить між ними війну…

Марія МАЛІЦЬКА.

facebook