Мій дім – там, де мої рідні люди. Се я зрозуміла для себе давно, ще, коли юною покидала батьківську хату. Тоді мені здавалося, що я якесь перекотиполе, яке ніколи вже не матиме чогось свого, рідного.
Багато ще років по тому, мені снилися рідні краєвиди, поля, стежки, наша хата в оточені яблунь та вишень.
А тоді ми з чоловіком вибудували свою хату, привели на світ дітей і в мене знову з’явилося відчуття дому, свого, рідного.
Хто ж знав, що в шістдесят років мені прийдеться вночі притьмом збирати пожитки і шукати прихистку в моєму далекому селі?
Добре, що моя старша сестра ще жила в батьківській хаті. Їй не дуже пощастило мати сімейне щастя, тому доживала віку одна. Ми листувалися, а потім і зідзвонювалися, інколи я приїжджала до неї, але тільки інколи.
Тоді, буваючи так рідко, я вже не відчувала, що то мій дім, так, перші хвилини стискалося в середині від щему, але потім кожна дрібничка в хаті казала, що то все не моє, чуже.
І ось ми всі їдемо до моєї сестри Галі, я, чоловік, донька з родиною та мій молодший ще неодружений син. На скільки, як далі буде – їдемо в невідомість.
Галя нас дуже радо зустріла, вже приготувала нам дві кімнати і почали ми чекати. Саме так, не жити, а чекати, коли ж нарешті додому.
Минув час, а все лиш загострюється і загострюється. Донька сказала, що не буде в селі більше жити, їй хочеться комфорту і поїхала в місто знімати квартиру. Стало просторіше і менше сварок, якщо чесно.
В селі нема коли дивитися новини, а все треба робити, чим ми й зайнялися – то садимо, то полемо, то лагодимо.
І я відчуваю, що до мене знову вертається те почуття дому, свого, рідного. Кожну річ я вже знаю, де їй належить бути, як з чим поводитися. Вже починаю людей впізнавати з моєї молодості, з новими знайомлюся. Рік пройшов, я а наче нікуди й не виїжджала!
Звичайно, що моїм чоловікам важче, але ж куди дінуться – треба вижити і все.
– Дім, там де ми, – кажу я їм, коли вони хочуть назад вернутися та на господарку нашу глянути, – Не бачать очі, що там поруйновано, то й душі легше.
Коли я ще була у себе вдома, то переживала, що син мій і не ожениться, бо вже дуже заходився, 30 років, то вже занадто для чоловіка.
– Та тебе вже й дівчина ніяка не захоче, хіба жінка з дітьми на тебе поведеться, – казала я йому.
Але тепер, спокійна моя душенька, бо син мій знайшов собі тут дівчину. Сестра каже, що з хорошої родини і я сама бачу, що дівчина розумна, ще й вихователькою в садочку робить.
– А чого чекати, – кажу йому, – женися і все.
– Мамо, а як ми додому вернемося, а вона не захоче до нас переїхати?
– Дитино, рідне – то там, де тебе люблять. Любить тебе – поїде і дім буде там, де ви будете разом. Хіба я не так за батька заміж виходила? Хіба не казали ми, що тільки на сезон їдемо та грошей трохи заробити? А залишилися на все життя і вже я за сим домом зовсім не сумувала, бо ви були у мене? Так і твоя дівчина – поїде і зробить дім там, де буде любов та повага. Бо як не буде сего, головного, то де би не жив, навіть в замку прекрасному, а життя вам не буде разом.
Послухав мене син і оженився тут. А ми зі старим живемо в сестри й далі, тільки плануємо купити корову, бо ж чим в селі зайнятися, а корова – то як завод усього смачного, дітям допомагатимемо і вже тут, певно, й залишимося. Мені ще сниться мій садок, троянди біля паркану, трава, яка зливається з горизонтом… Може, ще вернуся…
