fbpx

Хиткі сходи без перил до самісінького неба. Я йду поволі, обережно ступаючи зі щаблини на щаблину. Залишилось зовсім трішки я вже досягну цілі, аж тут голос-громовиця: “Не вийде, не виживеш”. Тут же відчуваю поштовх і тут же я лечу у темну безодню з якої щойно так важко підіймалась догори

Хиткі сходи без перил до самісінького неба. Я йду поволі, обережно ступаючи зі щаблини на щаблину. Залишилось зовсім трішки я вже досягну цілі, аж тут голос-громовиця: “Не вийде, не виживеш”. Тут же відчуваю поштовх і тут же я лечу у темну безодню з якої щойно так важко підіймалась догори.

Прокидаюсь у холодному поту. Знову той сон. Уже напевне знала, що аналізи, які здавала вчора будуть невтішними і лікар ховаючи очі буде розповідати про те, що не все втрачено і надія живе, доки я дихаю.

Все це почалось з того самого моменту, як я пішла від чоловіка забравши дітей. Андрій, як лежав на ліжку з планшетом у руках, так лежить досі лиш інколи підіймаючись, аби здійснити чергове паломництво до холодильника чи вбиральні. Несподівано близько до душі наше розлучення прийняла свекруха, яка до того терпіти мене не могла.

Ірина Дмитрівна дихнути спокійно мені не давала. Сприйняла все, як зраду особисто її Вона очікувала мене біля офісу, під’їзду, телефонувала начальству. Коли ж зрештою я продала квартиру і перевелась у інше міст, аби подалі від неї на телефон мені прилетіло повідомлення від Ірини Дмитрівни: “Я вже була у трьох церквах. Зробила все, як треба. Скоро на поминки твої прийду”.

Я не вірила в усе це, стерши повідомлення забула про нього зовсім. Лиш сни переслідували нехороші. Болота в яких я борсалась, прірви в які лечу, чи брудна течія, що несе мене і я не маю сил вибратись. А потім звична здавалось недуга переросла у невтішний діагноз і пів року стаціонару.

Врятувала мене санітарочка. Старенька жінка присіла на краєчок мого ліжка і заговорила зі мною, мов з маленькою дитино. Розповіла про церкву, що от тут поруч, про священника, який ще її хрестив, про чудеса зцілення якими це місце славилось. Тоді я пообіцяла сходити, але лиш для того дала обіцянку, аби вона дала мені спокій, настільки мені було зле.

Але жінка і не думала забувати про мою обіцянку, прийшла за мною і буквально за руку відвела до того батюшки.

Ох! Як же я плакала. Навіть в дитинстві не було стільки гірких, пекучих сліз. Переступивши поріг і побачивши першу ікону не стала упала на коліна в молитві. Просила не за себе, за діток своїх. Їм теж не здоровилось уже який місяць, але я не могла їм допомогти. Я висповідалась, причастилась. У храмі мені дали миро яким я мирувалась щоранку.

Хвороба відступила поволі, діти одужали. Про той час нагадує лиш фото, яке бережу у телефоні. На ньому я з дітьми. Робила той кадр і розуміла, що він останній. Хотіла, аби діти пам’ятали мене.

Відтоді минуло десять років. Син уже й невістку привів, очікуємо поповнення, а донька на побачення бігає, ось-ось весілля зіграємо. Живемо, як усі в ці важкі часи. Пристосовуємось і робимо усе від нас залежне, аби наблизити нашу перемогу.

А вчора донька мовчки принесла телефон. На екрані повідомлення від колишньої свекрухи, яка відшукала доньку в одній із соціальних мереж. там Ірина Дмитрівна жалілась на долю важку, на те, що залишилась без дому і разом із моїм колишнім були б раді хч не на довго завітати на гостину до нас.

Діти нічого не знають, про те, що було. Обоє, мов маленькі світяться від щастя, і дуже хочуть познайомитись і з татом із бабусею, а в мене аж потемніло перед очима.

Кажуть, потрібно вміти прощати і залишати усе не хороше в минулому. Можливо, і мені потрібно. Зрештою ті люди родина моїх дітей. Але на душі такий неспокій.

Може розповісти про все дітям. Хоча про що власне? То лиш слова і здогадки…

Жанна П.

27,11,2022

Головна картинка ілюстративна pexels.

You cannot copy content of this page