І коли здавалось, що гірше і бути уже не може, до кабінету судді запросили її дітей. «Батько і тітка Ірина у нас дуже хороші. Усе, що ми хотіли, нам купували. А мами ми майже сім років не бачили. Сиділа у своїй Італії і все дзвонила казала, що приїхати до нас не може».
Світлана уже й не знала куди бігти, у кого ще можна грошей позичати. Хоч і працювала з самого ранку і до пізнього вечора, хоч і брала підробіток ще й додому, а грошей не вистачало і край. Старший син потребував особливого харчування. За місяць лишень на нього ішла уся її і чоловікова зарплатня, а далі хоч вовком вий. Була у них ще й донька і хоч дівчинка ніколи ні словом не обмовилась, що одяг її явно з чужого плеча і давно уже не в моді, але Світлана читала усе те в її очах.
— Я на заробітки поїду! – сказала одного разу чоловікові, – Не можу уже, ця біднота обсіла нас з усіх сторін. Ми з тобою уже й на людей не схожі. сестра двоюрідна пообіцяла з роботою допомогти. Справишся сам? – поглянула в очі коханому, – А там, як усе буде гаразд і справу, може якусь свою розпочнемо, аби мати з чого жити.
Петро не хотів, аби дружина їхала, але й розумів, що так далі тривати не може. Провели усією родиною Світлану до буса, перехрестили в дорогу і повернулись утрьох у порожній без матері дім.
А Світлані пощастило одразу: влаштувала її сестра доглядати справді хорошу бабусю. родину старенька мала величезну і кожен дізнавшись. чому жінка так далеко їхала від дому, намагався допомогти. Полетіли до рідного дому перші посилки-передачі, а потім і досить хороша Світланина зарплатня. На одне ніяк не погоджувались хазяї – зробити документи для своєї робітниці. Була у них перед Світланою пані, яка працювала і документи їй зробили, а вона на них до суду подала і таки отримала від родини досить велику суму грошей. Тепер вони вже навчені, більше подібної помилки не зроблять. Платили трохи більше, ніж інші господарі і все.
Світлана кожної неділі телефонувала додому. Мобільних тоді не було, а стаціонарний мали не всі. От і ходили діти з чоловіком до сусідки, аби з мамою порозмовляти. Малі усе питали, коли ж вона до них приїде. А вона чесно казала, що не має документів і поки не знає коли повернеться.
Ішли роки. Світлана могла і не раз змінити роботу на менш оплачувану, але там господарі зробили б документи. Але… Тут уже звикла. А там і не знаєш чого чекати. Та й чоловік з дітьми не радять туди сюди бігати. Гроші зараз особливо потрібні: її Петро надумав магазинчик продуктовий відкрити, викупив будівлю, робить ремонт. Уже скільки грошей пішло, а ще товар купувати. Поки треба тут попрацювати.
Дивно. Але стала Світлана помічати, що її Петро неправду говорить. Тобто сказав, що закупив дошки, аби перекрити будівлю, а вже наступного разу чує, що гроші на ті ж дошки потрібні. Сказав, що повністю змінив підлогу, а потім каже, що не знає, яку краще покласти. Не витримала Світлана – сказала господарям, що мусить повертатись і залишивши все, без попередження подалась додому.
Її двір був воістину прекрасним. Скільки квітів! А паркан! Будинок теж розрісся, уже двоповерховий. На подвір’ї щось ладнав чоловік. Коли зайшла, той сполотнів. Ніби йде обіймати, а сам озирається і не знає куди очі діти. Щось белькоче і якось її від дверей у бік усе відводить.
Усе, як у поганому кіно. Мав Петро іншу жінку і вже давно. Так уже вони обнагліли, що і від дітей не ховались. а ті загодовані маминими передачами, отримували від батька щомісяця кругленьку суму на кишенькові, аби мовчали. Звісно ніякого магазину ніхто і не думав відчиняти. Жили собі ні в чому не відмовляючи.
Світлана зажадала розлучення і розподілу майна. Але і тут її чекало розчарування. Діти горою за батька стали.
— Мама сиділа десь далеко, до нас навіть не навідувалась. Татко і тітка Ірина хороші, вони нас люблять, з ними весело.
Вони розлучились, чоловік оплатив її ж грошима частину за будинок. Не гроші сльози. діти залишились з батьком а Світлана… Світлана стала всього за місяць геть сива. Змінила прізвище, оформила документи і знову подалась на заробітки.
Автор Анна К.
Спеціально для intermarium.news. Передрук без згоди автора заборонено.
