Він напевно думав, що я чекатиму на нього вічно, але добре мені моя мама порадила, хоч і не скажу, що на добре вийшло.
Зараз я на те все дивлюся трохи по-іншому, бо роки вже пройшли та й емоції затупилися. А тоді ой як було невесело на весіллях подруг сидіти, а про своє й не мріяти.
Відтягував Василь наше весілля як лиш міг – то йому треба вивчитися, то його у військо забрали, то йому треба грошей заробити…
Ми зналися ще дітьми, мені було з ним дуже добре, спокійно та впевнено, бо то була моя рідна людина. І люди знали, що він до мене ходить, і батьки наші знали та вже інакше як «зять» чи «невістка» нас не кликали. Таке знаєте, що ніби й дружина, а по факту ніхто.
Напевно то так співпало, що моя остання подружка вийшла заміж і я залишилася сама – ні з ким на вулицю піти чи погомоніти, бо вже вони страшні панянки-жінки, мають їсти готувати та малюків глядіти. Ще вчора наче кози долинками бігали, а тепер «йди, Галю, бо чоловік має прийти».
Не подумайте, що я цілими днями те й робила, що чекала, коли Василь одружиться, ні. У мене й училище закінчене і на роботу я ходила на фабрику, і вдома встигала батькам допомогти, я б ще й на танці бігла, якби було з ким – зовсім молоде утоми не відчуває.
Так от, так це все співпало, що я залишилася сама: ні хлопця поруч, ні подруг, лиш робота та робота і отак в дорозі я й зустріла Степана, молодого водія, що приїхав до нас працювати.
Звичайно, що одразу оцінила його, але думки якоїсь не мала щодо нього, бо майже одружена.
А він як причепився, то хоч бери й на роботу не ходи:
– Виходь, Галю, за мене заміж!, – чи не одразу каже.
Я той жарт геть відкинула, але вдома ота думка мозок пропікає: незнайомець вже заміж бере, а Василь ще телиться.
А далі Степан і квіти принесе, і по роботі допоможе, і пожартує, і розрадить… Вже я й про Василя забула.
Через місяць ми подали заяву і я переїхала жити до Степана в гуртожиток.
І ось приїхала я додому через якийсь час матері допомогти, як приходить Василь. Видно було, що одразу з дороги і нікуди не повертав, але хтось йому вже розповів. Окинув мене поглядом, а я вже маю й живіт!
– Отака твоя любов, – каже гірко, – Отак ти зі мною вчинила?
– Василю.., – я навіть не знала, що маю сказати, хоч до того вже цілу промову підготувала.
«А чого ти чекав? Що я маю в дівках посивіти, поки ти наважишся мене заміж взяти?», – так я собі думала обернути все проти нього. Звичайно, що совість гризла, але я нарешті була дружиною і мамою стану.
Василь пішов геть і на тому була крапка.
А далі почало село гудіти, бо його мати прибігла до моєї та сварилася, що Василь йде в монахи!
– Єдиного сина мала і то ти та твоя звели!, – говорила жінка вся в сльозах.
Добре, що я була в місті і того всього на своїй шкірі не відчула. Звичайно, що я не думала, що Василь так учинить, думала перейде і жениться!
А тепер він служить в монастирі, а якось я його бачила, коли була там на прощі. Не думаю, що він мене упізнав, бо роки мене змінили, та й його теж. Правда, він дуже добре виглядає – такий молодий, як і колись, не те, що Степан зроблений роками та спечений сонцем.
Не кажу, що у нас з Степаном аж таке було добре життя, але він такий – вилаявся і зробив. А той якими би був чоловіком, якщо його одна неприємність отак переломила та перемінила зовсім?
Фото Ярослава Романюка.
