Коли нічим угамувати цікавість, люди починають щось вигадувати. Іноді мене навіть дивує, наскільки витончена фантазія у простих людей. Ну добре я, я можу такого нафантазувати, що всі будуть вражені. Але в мене така професія — я письменниця. І фантазую я виключно в книгах, що, до речі, допомагає мені не збожеволіти від реальності. Та це вже, окрема тема для розмови.
Але коли ти вирішила привести в порядок вхідні двері в квартиру до Нового року, для того, щоб Дід Мороз не промахнувся з подарунками. Раптом він приготував мені подарунок на мільйон, приходить такий, дивиться, а двері не фарбовані! І все, стоїть і думає:
— Начебто написано квартира 21, а двері на такий подарунок не тягнуть… піду віддам сусідам!
І залишусь я без подарунка. То буде якось прикро.
Тому я обрала гарну кавову, матову, бархатисту фарбу. Це був ще той квест підібрати щось під колір скаженого огірка, яким пофарбовані стіни у нас у під’їзді.
От мене завжди цікавило, як підбирають фарбу, щоб зробити ремонт у під’їзді наші комунальники? Не знаєте? Може, є спеціальний кодекс комунальника, де прописано, що «стіни в під’їзді необхідно фарбувати в найдивніші кольори, щоб не радувати мешканців будинку, а доводити їх до подиву, як мінімум?».
Ну чи щось подібне. Щоб людям було чим зайнятися у вільний від роботи час. Бо ще розпустяться і почнуть насолоджуватися життям! А це ж неправильно! Стануть щасливими і тоді… Ось бачите, вже фантазія розігралася, зараз напишу, що комунальники живляться не лише нашою квартплатою, а й нашими емоціями і взагалі це не люди, а… ну гаразд. Я ж пишу про сусідів… а страшилку про комунальників розповім потім.
Так от, переймаючись можливістю отримати подарунок від Діда Мороза, я вирішила підремонтувати вхідні двері, ну і для того щоб пом’якшити естетичне неприйняття, яке я щодня отримую від кольору скаженого огірка.
Але робила це не поспішаючи. Спочатку, як належить очистила двері від старої фарби. Наступного дня пізно ввечері, щоб не відповідати на запитання допитливих сусідів – я їх зашпаклювала. А ще через кілька днів– пошліфувала.
І ось тоді мене перестріла найактивніша бабуся в нашому будинку: — Галю! — суворо сказала вона. — Що трапилося з твоїми дверима?
— Та нічого, — безтурботно знизала плечима я. — А що?
— Ти розумієш, що ми з жінками стурбовані, бо вирішили, що напевно, хтось нашкодив і вимазав тобі чимось двері!
— Не хвилюйтесь, все гаразд, — посміхнулася я, приємно здивована такою турботою. — Це я вирішила привести їх до ладу і просто зашпаклювала.
— Ні, — розгнівалася старенька, — Катерина Іванівна, сказала, що якби ти шпаклювала двері, то зробила б це повністю! Розумієш! Бо потрібно шпаклювати цілі двері!
— Так? — розгубилася я і засмутилася, що я така недалекоглядна та недосвідчена ремонтниця, яка зашпаклювала тільки тріщини та вм’ятини, і залишилася задоволена результатом. А виявилося, що все потрібно було робити зовсім інакше! — Ні, це моїх рук справа, — тихо сказала я, «згоряючи від сорому». — А чому ви вирішили, що мені міг хтось нашкодити? — раптом схаменулась я.
— А-а-а-а, — невизначено махнула рукою сусідка. — Хіба мало бовдурів, — розчаровано додала вона і пішла додому.
Ось така я безсовісна позбавила допитливих сусідів можливості попліткувати і попереживати за мене.
Фото ілюстративне.
