Я працюю в придорожньому кафе, з відвідувачів водії вантажівок та туристи, роботи завжди багато, тому й стомлююся я дуже, а ще на кухні в парах і спеці, то про яку радість від роботи можна говорити.
Та й в житті моєму радості не так вже й багато – доньку треба на ноги поставити, а там і зітхну з полегкістю. Чоловік був і нема, пішов до іншої, а я й не дуже за ним, хай комусь таке щастя дістанеться, а я п’ятнадцять років «пораділа» і з мене досить.
Працюю аби були гроші, аби доньці відкласти на навчання. Живу недалеко коло кафе, п’ять кілометрів на велосипеді і вже я на роботі. Відвідувачів майже не бачу, хіба хтось не вийде на роботу, то я й готую і на касі. Можу й винести на вулицю як треба.
Я того чоловіка не одразу й запримітила, такий невиразний, мовчки все, тихо заказує, не галасує, ні з ким не жартує та не перемовляється. Але дівчата почали говорити, що він приїздить до мене, мовляв, аж весь оживає, коли я на зал виходжу.
І як давай мені за щораз казати:
– Марійко, кавалер твій вже прийшов, виходи.
– Марійко, нема твого кавалера…
– Марійко, а номер твій він взяв…
І те все так зі смішком. Я не знаю, чому вони так робили, адже я не давала їм такого приводу показати. Що я чимось за них гірша. Чого ото зуби сушити, що я одинока і немолода жінка з дитиною, а до мене залицяється якийсь невиразний чоловік з бородою?
Та й як залицяється, якщо ми й словом не перемовилися, окрім як про замовлення?
У нас ще є лотерейки, їх інколи беруть, тому власник купує. І ось цей чоловік, бо імені його я тоді не знала, просто для мене чоловік, клієнт, каже:
– А дайте мені лотерейку на щастя.
– Та у нас ще ніхто не вигравав, – кажу я йому, бо бачу, що він не багата людина аби грошима тринькати.
– А ви мені виберіть і буде щаслива, – каже.
Я й дала, ну таке, раз людина хоче. І ще дала йому копійку аби стирав і тут у нього очі стають квадратні – він виграв!
Вже всі його обступили, дивляться, тішаться, а виграш дуже навіть солідний.
І що я бачу? Мої дівчата, які до тепер мені докоряли кавалером, самі спини рівно, очі світяться, вії літають та до нього воркують!
Чоловік від такої уваги розгубився і поїхав геть.
– Ну все, Марійко, – кажуть мені дівчата, – тепер кавалер він багатий, вже на тебе й не гляне.
Я нічого не відповіла, хоч на душі таке творилося. Для чого ті кепкування? Чому вони себе так ведуть, адже я щодо них такого не роблю, я взагалі в тих плітках участь не беру, у мене свої думки на голові, нащо мені чужим перейматися. Та й щодо того чоловіка, який просто в робочому одязі і стомлений з дороги не виглядав як мільйонер, а тепер виграв кілька тисяч, то вже їм став цікавий.
І як в такому колективі працювати? на наступний день йшла на роботу. А сама думала, що треба звільнятися, бо в такій атмосфері й старатися не хочеться.
Думаю, коли краще сказати власникові, що я йду, як залітають до мене дівчата на кухню, бліді і одна поперед другою:
– Виходь! Там твій прийшов! Свататися!
В мене очі круглі, а ті мене випихають в фартуху і хустці на зал, а там, дійсно, стоїть гарний чоловік, з букетом квітів і до мене:
– Марійко, я до вас не підходив, бо що я вам міг запропонувати? Я звичайний робітник, розлучений і живу з батьками. Що я вам міг дати? А ви ж і гарна, і добра, і шеф-повар… Де ви б на мене глянули… А так ви мені дали шанс в житті і я маю ним скористатися. Що скажете?
– Я.., – я не мала слів, – Та давайте хоч познайомимося…
– Василь, – зніяковів він.
– Василю, я за те аби ми скористалися нашим шансом!
Ми скористалися, поїхали на море, купили невеличку хатинку і її облаштовуємо. Ми щасливі, а всі інші.., а що мені до них?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота