І це я тебе, дитино моя, виховувала? Це от так ти мені в очі кажеш знаючи яке положення нині у твоєї сестри важке? Ти ще й ображаєшся?
Більше десяти років ми із чоловіком працювали по заробіткам, аби здійснити свою мрію і таки придбати власне житло.
Цьогоріч ми таки заїхали у власний дім. Поки живемо серед будівельних матеріалів, розібраних стін і застелених клейонкою меблів, але душенька радіє, адже все це робимо для себе.
Ми із чоловіком обоє кияни, однак жити іля батьків ні я ні він наміру не мали. Квартиру винаймали, але хай навіть працювали днями і ночами, а все одно не могли б заробити на власне житло і за три життя.
От і подались ми на заробітки у Нідерланди. За десять років ми де тільки не були і чого тільки не робили. На одному місці тримались лиш доти, доки не знаходили місця де зарплатня була більшою. Економили на всьому, але таки досягли своєї мети – придбали таки омріяне помешкання.
Моя ж сестра увесь цей час із батьками жила у двокімнатній квартирі. Аміна і чоловіка туди привела і двох малих діток згодом. Звісно, на сорока квадратах шестеро людей ну ніяк не могли розміститись. Мама часто жалілась і на сестру мою і на зятя. але ніхто нічого міняти не збирався.
Кликала я сестру до себе і не раз, але вона все знаходила відмовки: у неї діти, ну ніяк залишити не може. Коли ж я пропонувала її чоловіку реальну роботу із дуже гарним заробітком. то чула від сестри, що родина на відстані зовсім не родина і що вона ніколи не відпустить свого Антона світ заочі одного. ну то й припинили пропонувати. А сеснсу?
Тепер уявіть моє здивування, коли мама моя надумала віддати квартиру яка їй у спадок від двоюрідного брата перейшла, моїй сестричці. От так просто Антону і Аміні із неба за всі їхні труди падає трикімнатна квартира у столиці. Кланц і є.
Я до мами, як так, що то за несправедливість? Однак мама на мене дивиться великими і здивованими очима:
— А в чому ти вбачаєш несправедливість? Мені здається все вірно – ти маєш своє житло і сестра твоя квартиру. Як на мене то все склалось якнайкраще, адже обоє моїх дітей тепер забезпечені власним житлом. У чму ж тоді питання?
Я так і сіла.
— Гарно виходить у тебе, мамо, складно так, мов пісня. От тільки на своє житло ми із чоловіком заробили, а сестрі ти даєш просто так квартиру. Не нам порівну, а усе їй. невже не розумієш? Мені нині гроші на ремонт потрібні скільки усього зробити треба, а ти все сестриці на блюдечку.
Розмови не вийшло у нас, адже мама не розуміла, а чи вдавала. що не розуміє. у чому справа. Уже й жадібність у мені є і корисливість і заздрісна я. Бачте. у мене ж усе є, а я на сестрине зазираю ще й собі прошу.
Чоловік каже махнути рукою, запевняє. що ми собі заробимо і на краще, однак я ніяк не можу змиритись. ну як так?
І після цього мама ще ображається на мене за те, що я до неї на ювілей не прийшла і навіть не привітала. говорить. що ніколи б і подумати не могла, що я виросту такою.
А мені цікаво. вона і справді не усвідомлює що зробила, чи тільки вдає?
От ви б так своїх дітей могли поділити? Віддали б усе одній, бо інша має те, на що своїми руками заробила?
Вважаєте, що мама моя справедливо вчинила?
08,11,2023
Головна картинка ілюстративна.
