І знову телефон вібрує знайомою мелодією. Знаю ж хто то телефонує, навіть наміру не маю розмовляти із дітьми своїми. Ну, а що я нового почую: “Ви сорок років разом прожили, мамо, май совість”? Ображаються на мене обоє, за розум взятись просять. А може я й узялась за нього? Хай у 60, але таки порозумнішала нарешті.
Я виходу на пенсію очікувала, як найбільшого благословення. які ж у мене плани були, скільки мрій я своїх відклала на потім, на той час, коли не потрібно буде бігти із самого ранку на роботу.
Та й здоров’я підводити почало дуже. Все частіше спина і коліна турбувати починали. Погода змінюється, а ти не те що з ліжка встати, очима повести не можеш. А треба ж себе підвести, намалювати обличчя, взути усмішку і дибати на роботу. Ой, що казати, зрозуміє лиш той, хто в моєму віці і зі здоров’ям має негаразди.
Коли ж той день таки настав, мала один єдиний план – проспати до вечора. Але ж мій чоловік, який за вислугою років уже третій рік, як вдома пенсіонером відсиджується, мене розбудив ледь не о сьомій:
— Звари сніданок, – буркнув і увімкнув телевізор на всю.
Навіть, свою половину ліжка встиг застелити і стояв над душею сопучи невдоволено, доки я намагалась таки прокинутись і підвестись. За звичкою, я йому кави зробила, кілька бутербродів, він же ж не снідає, і знову в ліжко повернутись хотіла, але ж де там.
— А ти чого лягати надумала, – говорить мені у вухо, – Чи роботи якої не має. Он, вікна треба помити після дощу і пил протерти. Чи ти надумала цілий день ніжитись?
Довго я з ним сперечалась і доводила, що маю право на відпочинок, але намарне. Мій Сергій був твердо впевненим у тому, що я повинна щось робити. Коли запитую, а чого сам біля телевізора диван тримає, так очі здивовані робить:
— Буде чоловіча робота – робитиму.
Ходив за мною назирці щоденно. Він точно знав, що і коли я мала робити, навіть скільки солі до супу класти, та коли чайний пакет із чашки виймати. Чи завжди він таким був, а я за щоденними клопотами не помічала, а може вік його так змінив.
Поїхала я спочатку до доньки на гостину. Тиждень там відпочила, ну ніякого ж бажання додому повертатись не мала. Пробула вдома кілька днів, послухала оте вічне “бу-бу” і втекла на гостину до сина. Потім я наносила візити подругам, шукала якісь вистави, чи фільми, усе аби вдома рідше з’являтись.
Ну а одного дня не витримала і зібравши речі подалась у дім батьків моїх, який ми під дачу тримаємо. Дім жилий, отоплення є, байдуже, що не в місті, подруги ще з дитинства тут живуть, тож я не сумую.
Нарешті я відчула спокій і душевну рівновагу. В’яжу іграшки, вирощую квіти і насолоджуюсь абсолютною тишею. Не треба о шостій прокидатись і бігти до плити, бо чоловіку треба насмажити котлет. Не треба слухати, що у його мами борщ був смачнішим, а пиріжки пухкіші. Ніхто не шукає бруд на килимі і пил за шафою. Краса!
От тільки діти… ну не розуміють вони, як то я так могла вчинити. Тепер же мій чоловік раптом згадав, що він батько. Сорок років не пам’ятав, а тут прямо прозріння зійшло. Тепер “винні і повинні” син і донька. А якщо що і зроблять, то отримають на горіхи, бо для Сергія ж усе не так і не туди.
Телефонують вони мені щоденно і виховують:
— Як ти ж, мамо, могла, та ви ж сорок років разом прожили? Візьмись за розум, що за дитячий садок?
Ага, побігла я останні роки життя свого під ноги незнайомцю стелити. Бо отой дід старий, що цілими днями із телевізором пересварюється і мене жити вчить, геть не мій чоловік. Та й з якого такого дива я повинна забути про свою гордість і те, що я людина? Заради чого, поясніть?
Мені кажуть, що так не можна і що я не права.
А мені можна, бо то моє життя і моє право ним розпоряджатись, а я вирішила саме так. Ну от скажіть мені на милість, ну хіба ж я не права?
31,10,2023
Головна картинка ілюстративна.
