Вона у нас була єдиною дитиною, ледве я її вимолила в Бога. Вже й надію була втратила. Тому для доньки все було найкраще: годували по кілька свиней, щоб продати на м’ясо, продавали зерно, городину, яйця, сметану, молоко. Все задля донечки.
Ми сільські жителі з чоловіком, ніколи не бачили кращого за свій куточок і його облаштовували так, щоб і дитина наша була поруч з нами, жила тут з чоловіком та діточками.
Першими мали повноцінну ванну, як пишалися, коли донька поступила! Які сумки ми їй передавали, скільки ми вклали в неї своєї праці.
Надіялися, що поверне нам сторицею, а я надіялася, що вона буде щаслива, з нами щаслива.
Але донька не планувала вертатися в село:
– Що ви мені дали? Та ви на себе подивіться, подивіться, як ви живете, наче з минулого століття! Я не буду в стайні жити як ви!
Гіркими її були слова і ми з чоловіком не розуміли, чому вона це каже, у неї було все, що ми могли дозволити. Хай не новий у нас ремонт, але ж усе є, хай одяг у нас не новий, зате зручний.
– Якщо ти не плануєш вертатися, – сказав чоловік, – То й уже не вертайся.
– І не планую!
Ми приїхали без доньки в нашу велику хату і відтоді Макар захворів. Щось у ньому надломилося. А я не могла його розрадити, бо тільки те й робила, що думала, коли ж я доньку не догледіла, за яку безсонну ніч мені така заплата, за мою любов.
Я ще вірила, що вона вернеться через тиждень, місяць, рік, але її не було.
Соромно було в когось випитувати чи не бачили нашу доньку, хоч не раз, їдучи в місто, я оглядалася навколо чи не побачу її.
Макар взагалі про неї не згадував, наче у нас її ніколи не було. А я не знала з якого боку почати її шукати. Та й чи хоче вона знайтися?
Ми з чоловіком загубилися і стояли там, де й були, щоб донька нас знайшла, як захоче.
Роки просто летіли і Макарові сказали, що йому залишилося мало. Я написала в газету оголошення, що мама й тато шукають доньку. Що татові дуже мало лишилося.
Її не було.
Я провела чоловіка в останню путь разом з сусідами і родичами. Ніхто не говорив про Аню, хоч всі розуміли, що вона мала б бути тут.
З того дня там де була любов до доньки поселилася порожнеча.
Ще для чогось я ходила по землі, але вже не мала ніякого бажання милуватися тими красотами, що мене оточували все життя. Без Макара мені нічого не хотілося.
– Ти ж ще молода жінка, – казала мені сусідка, – Що ти вже так скривилася?
– Все мене вже болить, Маруся, того й скривилася.
Пам’ятаю, як прибігла до мене Маруся така схвильована, що знайшли вони Аню в інтернеті і написали їй про тата, але вона ще не відповідає.
– Важко було її знайти, не написала, що вона з нашого села, а що міська пані і нікого з наших у неї нема в друзях.
І я почала чекати.
Вона приїхала з дітьми, стомлена життям і каяттям.
Плакала, що надто сильно обпеклася і не хотіла, щоб ми це знали. З однією дитиною ніхто не хотів брати її заміж, то вона зустрічалася з жонатим, який теж її кинув, як зрозумів, що вона при надії.
– Мамо, як я мріяла приїхати додому, до найкращого місця на землі!, – її плечі здригалися, як і мої.
У мене тепер є заради чого жити, тільки от не знаю чи зрозуміла донька свій урок?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
