Микола вів себе так, наче ми йому заважаємо жити, дихати, їсти, думати, мріяти. Наче пес відганяв від кістки усіх навколо, бо йому хотілося на дивані лежати, пиріжки мої трощити та каналами цикати.
А ви там всі збоку відчепіться і не заважайте. Я себе переконувала, що він хороший просто втомлюється на роботі, просто хоче відпочити, просто матч сьогодні, просто друзі у нього такі, просто я надто м’яка.
А тоді вже не знаходила виправдань і вирішила, що вже краще буду жити у мами з татом, ніж отак, коли тебе навіть не помічають.
Діти за батьком не сумували, бо було б за ким. А я хіба за минулим посумувала, що все так пішло через пень-колоду, а далі лиш одна думка – дітей треба на ноги ставити.
Працювала понаднормово, бо мама з батьком вже за дітьми приглядали і так отримала довіру від колег і начальства. Чоловік про нас і не питав де ми, а я лиш рукою махнула і на тому все.
Жила, та яке жила, наче он лягла спати двадцятирічною жінкою, а тут прокинулася, а мені вже сорок вісім. Як сон минуло життя, а за останні десять років я лиш роботу і пам’ятала. Головне ж, що діти пішли вчитися, що треба їм все забезпечити.
Обриси колишнього чоловіка вже й з пам’яті стерлися, бо я всі фотографії залишила в тій хаті, думала ще вернуся за якимись дрібничками, але кому того треба, адже я забрала найцінніше – дітей.
І ось якось мала їхати в столицю по роботі, заселилася в готель і ввечері вийшла посидіти в ресторані. І весь вечір в мене таке відчуття, що хтось на мене не просто дивиться, а енергію з мене всю висотує. Я вже не та ляклива трепетна жіночка, тому орлиним поглядом окидаю залу і впирається мі погляд, правильно, в Миколу. Він весь блідий сидить і очей з мене не зводить.
Я вирішила привітатися, адже я ж так і зависла між двома протилежними почуттями.
– Скільки літ, скільки зим, – кажу йому, – Ти наче привида побачив.
– Руслано, це справді ти?, – чоловік був просто вражений.
– Так, я.
– А діти?
– О, ти про дітей згадав. А всі ці роки то де був?
– Ви ж… я вас опізнавав.
– Ти знову за старе? Я пішла, – я встала і пішла геть, але чоловік мене вмовив залишитися.
Виявилося, що він справді не звернув увагу де ми доти, доки не скінчилася їжа в холодильнику, а тоді почав шукати спроквола, а далі й зрадів, що нас нема і буде йому воля. Так він святкував наше зникнення кілька тижнів, а потім його попросили упізнати жінку і двох дітей з автопригоди.
– Вона була схожа на тебе і діти. Я тоді зрозумів, що все не має сенсу, нічого не тішило, просто жив і все. Ходжу до вас на цвинтар, вірніше, думав, що до вас і уявляв, якими б ви були, якби я вів себе по-людськи. Вже й гульки не радували, нічого не радувало от і почав працювати і трохи заробив грошей, але толку від того.
Я в цю історію повірила лише тоді, коли побачила ті пам’ятники. Микола так радів, коли побачив наших дітей, обіймав їх і плакав, дітям я пояснила все і вони батька пробачили. Микола запропонував все почати з самого початку і я погодилася.
Ми з чоловіком тепер разом і він веде себе зовсім по-іншому, так, як мав вести себе з самого початку. Але вже нічого не зміниш, треба жити з тим, що є і по-новому пізнавати один одного, хай скільки там нам відміряно.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
