Коли мене “никриває”, опускаються руки і я втрачаю надію, то одразу пригадую історію про свою сусідку бабусю Ліду і виноградну лозу. Дивлюсь, на розкішний виноград і бабцю під ним і вірю, що все ще буде добре.
Свій дім я придбала у селі, що під Києвом, п’ятнадцять років тому. Маленька, старенька хатинка далеко від центру – ось на що мені вистачио коштів після розлучення з чоловіком.
Зробила сякий-такий ремонт і освятивши дім почала жити з дітьми.
Одразу ж познайомилась зі своєю сусідко. Бабуся Ліда була дуже добра і жвава жіночка. Тримала кроликів, пасла гусей, вигодовувала курчаток.
Город мала чималий і часто мені міській жительнеці підказувала, що і як робити правильно. Узяла бабуся Ліда мене під своє “крило” за що я їй повік вдячна буду.
Так ми з нею два роки собі товаришували, аж поки з-за кордону її донька не приїхала. Вона заміж вийшла в Австралії і приїздила вкрай рідко. Цього разу метою її візиту було забрати маму до себе. Як вона плакала, як просила маму не залишатись самій так далеко від рідної дитини.
— Село напів-порожнє. Людей днем з вогнем не знайти. Фельдшер один на три села. Мамо, ну як я можу там спати спокійно. А якщо що трапиться?
От так вона по краплині, по трішки а таки за місяць схилила маму до поїздки. Захлипана бабуся Ліда збула господарство, віддала мені свою кішку Мусю і ключі від дому і поїхала в свої сімдесят два на інший кінець світу.
Ми з нею спілкувались дуже часто. От навіть я могла на городі щось там поратись, а вона через телефон дивиться, ніби так коло мене. Балакали годинами. Вона мені що підкаже, попросить сходити із телефоном у її дім. по квітнику пройти, чи показати, як вродила цього року її вишня. От так п’ять років у нас було, аж поки бабця не повернулась.
Її донька привезла. бабця ліда як виявилось, там їсти відмовлялась. Закомандувала додому і край. зі мною домовились, що я бабусю глядітиму і лиш на тих умовах вона й приїхала.
Стоїть переді мною старенька, їй тоді було уже сімдесят сім, і сльози щастя зі щоки стирає.
— А що там – усе чуже. Мова не така, їжа не така, і небо теж не те. Гарно там мене прийняли, ходили коло мене, годили, а відчуваю, що дихати не маю чим – додому. Так уже підійшло, що й світ не милий. Уже мене до спеціаліста повезли а той каже, що чи я там за тиждень Богу душу віддам, що вдома буду жити років і років. Ото вона тільки тоді мене і привезла – розповідає бабуся Ліда.
Я тоді дивилась на неї і у голові було таке, що напевне не довго їй лишилось. Аж прозора вона була якась. Чогось мені вже тоді подумалось, що треба готуватись до неминучого.
А бабця Ліда мені наступного дня приходить і каже:
— А чи не принесеш ти від кого мені лози виноградної. Мій пропав, а так гарно вікна на веранді від сонця захищав. А палички посаджу поливатиму, то матиму собі потім і виноград гарний. Ти мені Лідію в кого знайди. Люблю я його дуже.
Я аж ікнула. Сімдесят сім років і ще надіятись на те, що виноград виросте і зав’є веранду від сонця? Та ну? Ми з її донькою лиш обговорили, як на той світ у разі чого її проводжатимемо і що мені робити і кого кликати, а бабуся лозу саджати планує.
Я тоді їй ту лозу таки принесла і разом ми її посадили. І таки той виноград прийнявся і в ріст пішов гарно. Минуло сім років і бабуся Ліда он сидить під розкішним виноградом на лавці і пасе своїх гусеняток. Вона і досі все ж така ж жвава і сповнена планів. Думає грошей зібрати і дах перекрити, паркан поміняла вже. І вірю я що все в неї буде.
І от тепер коли у мене опускаються руки, або я втрачаю надію і віру у те, що все буде добре, я дивлюсь на бабусю Ліду, що сидить під своїм виноградом у тіні. Вона мені привітно махає рукою, а я розумію, що все в житті можливо. Головне – вірити.
16,06,2023
Анна К.
Головна картинка ілюстративна.
