Коли мені стукнуло двадцять п’ять, то якось само собою я почала вірити в забобони. А як тут не повіриш, коли двадцять п’ять на горизонті ні одного кавалера, який би запропонував руку і серце?
Ще й мама докидає в вогонь:
– Ти двічі була в дружках, тому третій раз ні за які гроші не погоджуйся, бо третій раз дівчина дружити сама собі! Це собі на носі зарубай і не порушуй, бо вже бачиш, які твої роки?
Коли «мої роки» прихилилися до тридцяти, то мама почала сильно вірити в Бога і забобони та ще й мене залучала:
– Треба хату святити взяти з монастиря священиків, бо видно щось тут є, раз ти заміж вийти не можеш!
Я не мала на перехресті нічого знаходити, та й взагалі, перехрестя минати десятою дорогою, бо ж там всі залишають свої негаразди.
– Навіть, якщо бачиш на дорозі велику суму грошей – не бери! То хтось отак свою біду викинув, щоб чужому дісталося!
І все було б добре, якби не моя подруга Ліля, які закортіло мене мати за дружку:
– Ну кого я візьму? Світлана при надії і ще мені приведе на світ на самій розписці, Катерина мені всі весільні фото зіпсує, Марину я терпіти не можу, і вона краще виходить на фото, ніж я. лишаєшся тільки ти! Ну будь подругою!, – просила вона мене.
– Ні і не проси! Мені бачиш скільки на носі і ніхто заміж не бере! А тобі добре – тільки три місяці позустрічалися і вже тобі перстень!
Ну я вам кажу, та Ліля, то якесь чудо – у неї кожен хлопець брав її заміж, що аж вона сама мусила відмовляти, поки не зустріла свого Миколу. А тут зустрічається зі мною Вадим вже рік, а до вінця не веде.
– Навіщо тобі той штамп у паспорті? Живемо і добре живемо, – каже мені.
Я мамі й не кажу, що ми з Вадимом вже отак рік живемо, бо вона б як почала, що порядна жінка має себе цінувати. А як тут будеш себе цінувати, коли вже тридцять на носі, а пропозицій як не було, так і нема.
Хоч бери й до ворожки йди. Але ж я людина з вищою освітою, я сама собі забобони створюю, мені чужих не треба!
Але Ліля через кілька днів зателефонувала вся в сльозах і сказала, що, коли я не піду до неї за дружку, то вона не кине букет в мою сторону. Такого від подруги я не очікувала… Але не це стало основним аргументом – вона вислала фото дружби і я розтанула.
Такий гарний, Ліля його описувала, як холостяка, який вже визначився, що треба женитися і лиш шукає першу-ліпшу, яка попадеться йому на очі.
То чого не я?
Полетіла я вибирати сукню аби вразити дружбу.
Але, виявилося, що дружба на вигляд хоч і гарний, але ну геть мовчазний і некомпанійський.
Ну хоч букет мені Ліля кинула просто в руки – і то добре завершення весілля. І отак я з тим букетом і приперлася додому, дивилася на нього та ридала, що нікому я не потрібна.
Коли на наступний вечір прийшов Вадим, я сказала, що не хочу більше його бачити.
– Якщо ти так хочеш заміж, то так і бути – одружимося, – процідив він.
– Я не хочу весілля таким тоном. Я хочу аби це було від серця, аби ти хотів жити тільки зі мною, бо без мене це все немає ніякого сенсу, а не «бу-бу-бу, як ти так хочеш». Якщо ти цього не хочеш, то й не треба!
Тепер я знову одна.
А мама все твердить, що то навічно, бо я пішла втретє за дружку.
Не знаю, як їй пояснити, що обоє мають хотіти одного і того ж, а не робити те, що кажуть рідні, забобони і упередження.
Фото Ярослава Романюка.
