Коли ми забирали до себе бабусю чоловіка, аби її “доглянути” то й не думали, що життя поверне із ніг на голову і доглядатиме вона одного із нас. Відтоді минуло два роки і почала я помічати, що наша бабуся затужила. Потрібно було щось робити, якось зарадити і терміново. Саме тоді і прийшла мені в голову та ідея

Коли ми забирали до себе бабусю чоловіка, аби її “доглянути” то й не думали, що життя поверне із ніг на голову і доглядатиме вона одного із нас. Відтоді минуло два роки і почала я помічати, що наша бабуся затужила. Потрібно було щось робити, якось зарадити і терміново. Саме тоді і прийшла мені в голову та ідея.

Ми із чоловіком одружились у зрілому віці, обом на момент реєстрації шлюбу за тридцять, я мала донечку від попередніх стосунків. Поєднало нас не тільки кохання, а й дружба і взаємна повага.

Батьків мого чоловіка не стало рано на світі, із рідні тільки і є що бабуся, яка жила жила на далекому хуторі, що колись було великим селом.

Людей у тій місцині все менше і менше щороку. Вже як ми до неї їхали, то чітко розуміли, що вже й сусідів ніяких, а вік у бабусі поважний – треба буде її до себе забирати.

На вмовляння у нас пішло два роки. Бабуся Ніна звикла до от такого життя у тиші і на природі. Виявляється, можна пристосуватись до пошти, яка приїздить раз у тиждень, до авто яке привозить хліб і продукти раз на три, чотири дні. Але, до того, що швидка не могла знайти довго, пристосуватись не можна.

Саме отой випадок зі швидкою і схилив бабусю до переїзду. Зібрала клуночок речей, узяла старого кота Ваську, обійняла рідну хату, поплакала і в свої 83 поїхала у нове життя.

Знаєте, ми ж бабусю забирали доглянути, та от життя як повернуло, що вона доглядала мого чоловіка два роки, поки я заробляла гроші на те, аби він оклигав від тієї недуги.

Біжу на чергову роботу і спокійна бо бабуся із донькою разом упораються. Буде мій чоловік нагодований, допоможуть йому встати, а як що і допомогу викличуть.

Ще поки бабуся біля свого онука ходила, доки щохвилини була при ділі, то якось вона була і здорова і сповнена сил життєвих. А як Павло одужувати почав і вже навіть на роботу вийшов, так бабусю і не впізнати: щодня все більш сумна.

Ми вже що у неї не запитували, як не пробували розрадити, а вона обійме свого кота старого і сидить мовчки у вікно поглядаючи. А як зітхала? То ж витримати не можливо.

— Тужить наша бабуся, до землі її тягне. – кажу чоловіку.

Павло стрепенувся, аж підскочив, поглянув на мене із обуренням:

— Та я не в тому сенсі. Ти ж на неї поглянь, на руки її. Ну не вміє вона от так без роботи сидіти, не бачила такого життя з дитинства. Треба бабусі хатинку яку з клаптиком землі, до ста проживе.

Почали ми шукати підходящий дім, аби і теплий, і зручний, і від нас не далеко, а бабуся наша як почула, то хоч і говорила, що то для нас витрати зайві і нічого не треба, а вже у стаканчики почала насіння тицяти, поливати та доглядати за ним. Уже вона пожвавішала, а як ті помідори зійшли та рости почали, так і бабуся щодня, ніби аж росла і світлішала.

Цієї весни привезли ми бабусю із котом Ваською і розсадою у невелику хатину що за сорок хвилин від міста. Ніби нас чекав той дім, бо господарі який рік продати не могли: землі п’ять соток, хатинка старенька на дві кімнатки. Нікому той дім не підходив.

А ми придбали, зробили вбиральню і косметичний ремонт. Підмастили, пофарбували і виробили невеликий город. Там навіть курник був, тож ми бабусі на нове місце півня і п’ять курок привезли.

Тупцяє наша бабуся біля свого городу і господарства. Годує курочок ціпає до курчаток. Кіт Васька звідкись привів мале кошеня, пристало до бабусі й цуценятко.

Навідуємо ми бабусю раз у три дні, веземо додому запашні трави до чаю і свіжі домашні яйця. Закриваємо у слоїки помідори, огірки і компоти із домашніх ягід.

А бабуся бігає. Щаслива і рум’яна. І погляд у неї променистий, життя сповнений.

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page