Якось улітку ми з чоловіком гребли сіно. На бездонному синьому небі не було ні хмаринки. Ми трохи стомилися – обоє немолоді, до пенсії вже недалеко, і вирішили перепочити під копичкою, що її накидав мій Дмитро, і трішки перекусити.
Не встигли ми поласувати свіжими помідорами з окрайцем паляниці, як на обрії побачили темні хмари, тож схопилися на рівні ноги й за граблі – шкода, коли сіно змокне, і заметушилися, як молоді. Так пильнували роботи, що не помітили, як до нас наближаються чоловікова сестра з доньками.
– Боже помагай, – привітали нас родичі, – що ж ви так тяжко гаруєте, ану сідаймо під копицю в холодочок відпочити?
Вони жили в місті, а на вихідні навідувалися до села, щоб на свіжому повітрі побувати, в ліс піти, в річці покупатися. Тож сімейство поверталося з річки, бо ставало спекотно.
– Не до відпочинку, бо он хмариться, – сказав Дмитро.
– Як вам тут гарно! – сказала племінниця, не звертаючи уваги на слова дядька, – такі аромати: липа цвіте, а сіно як пахне!
Вона застелила пласт сіна рушником і лягла на цю духмяну аромотерапію, молодша зробила те ж саме.
Сестра Оксана, щоправда, сказала:
– Дмитре, ми помогли б, але не маємо грабель.
– То бери мої, а я піднесу пласти до копиці, – сказав чоловік.
Я встигла побачити, що їй це не сподобалося, бо надіялася, що брат відмовлятиметься.
Хмари були в нас майже над головою. Дмитро вже накидав другу копицю, сестра, що відвикла від сільської роботи, невміло ворушила граблями, але закрутити сіно в пласт їй не вдавалося. На щастя, сусіди вже встигли скидати своє сіно в копиці й спішили нам на допомогу. В нашому селі прижився неписаний закон добросусідської взаємодопомоги, коли треба вберегти сіно чи врожай від негоди. Хлопці віддали племінницям свої граблі й тільки-но допомогли чоловікові завершити копицю, як хлинув дощ. Сусіди побігли додому, а ми посідали під копички. Дощ поливав наші ноги, але спини й голови були сухі.
Дмитро був дуже задоволений, що вдалося зберегти сіно, й на радощах сказав:
– Ото добре, що ви допомогли, приходьте завтра до нас на гостину.
Чоловік, може, вже й забув, що стосунки між нашими сім’ями важко було назвати теплими, але я добре пам’ятала, що була небажаною невісткою в їхній родині. Після весілля ми зразу ж почали будуватися, а жили якийсь час у його батьків, і я немало зазнала і від свекрухи, і від її доньки-вередулі. Та ще більше стосунки зіпсувалися, коли мама написала в заповіті по половині хати синові й дочці. Оксана вважала, що їй, як молодшій, має належати вся, тим більше, що брат уже має власну хату. Добродушний Дмитро сказав тоді: «Гаразд. Оцінимо майно, і ти мені поступово, коли зможеш повертатимеш половину коштів». Оксана ніби й погодилася, але ні копійки нам так і не сплатила. Коли вийшла заміж, якийсь час жила з чоловіком у батьківській хаті, а потім пара вирішила за гроші, подаровані на весілля і виручені від продажу хати, придбати квартиру в місті.
Коли Дмитро дізнався про рішення Оксани, йому шкода стало доглянутого обійстя, і він запропонував сестрі продати нам хату, але вона відмовила, мовляв, ти мені таку суму, на яку згоден один покупець, все одно дати не зможеш. Після того ми й не сварилися, але наші сім’ї майже не спілкувалася. Коли вони приїздили в село, то зупинялися в родичів Оксаниного чоловіка, а до нас не заходили. Та сьогодні ніби крига скресла від спекотного сонця, а образи змив літній дощик.
У неділю чоловікові родичі нагрянули до нас у повному складі.
Після застілля я набрала їм повні сумки слоїків із варенням і компотами з полуниць, а також молока, сметани й сира. Словом, ми не тільки віддячили за незначну допомогу, а й проклали місток дружніх стосунків, про що потім пожаліли.
Наступної суботи, коли ми завозили сіна до стодоли, наші помічники в лапках несподівано «а ви не ждали нас, а ми приперлися». Хоч Дмитро казав, що ми самі справимося, бо стодола вузенька, нема де розвернутися всім, вони навіть не слухали, а більше плуталися під ногами. Племінниці з розгону бухнулися в перевернену з воза копицю, качалися в сіні, мовляв, які аромати, як у французьких парфумах. Врешті-решт сіно було в стодолі, а по другу копицю ми не відважилися їхати в поле, бо треба було погодувати несподіваних гостей. Замість відпочити, я так накрутилася, щоб наготувати обід на шестеро осіб, як колись у невістках, щоб догодити свекрусі.
За столом я чомусь ляпнула на свою голову: «Вибачайте, що замало, бо не сподівалися гостей приходьте завтра, то я напечу пирогів». Та Оксана заявила: «А ми хотіли б у вас заночувати». Ну що тут скажеш: родичі є родичі. У чоловіка з близької родини майже нікого не залишилося, то хай тішиться, що сестра навернулася. Все так не буде.
Коли наші «помічники» з міста відпочивали, я знову крутилася, як білка в колесі, щоб спекти обіцяні пироги, накрутити голубці й наліпити пельмені. В неділю встала вдосвіта наварити борщу, подоїти корову. Чоловік погодував всю живність, і ми з ним пішли до церкви, родичі спали до обіду, бо дівчата прийшли пізно з дискотеки, а подружжя дивилося телевізор до пізньої ночі. Я заходилася нарізати овочі на салат, надіючись, що котрась зголоситься допомогти хоч стіл накрити. Та де там. А попросити Оксану допомогти не наважувалася. Пообідали. Я знову дала їм всього, чим хата багата, надіючись, що ми заплатили їм за «допомогу».
“Завжди так не буде, – тішила себе, – вони задумаються: нам є з ким ділитися, коли приїжджають діти з онуками”.
На прощання Оксана дякувала, хвалила мене як господиню і знов обіцяла приїхати з усіма допомагати. Я бігом відмовилася, мовляв приїдуть з Єгипту діти з онуками, на що Оксана вигукнула, що давно їх не бачила, то обов’язково навідаються привітати. Тож наступної неділі я знову готувала великий обід, щоправда, допомагали мені донька й невістка. І хто б сумнівався, що й цієї неділі Оксана з сім’єю потішать нас своїм візитом. Але я вже не носилася з тацею, а бавила внучку. Коли син з невісткою зібралися йти до сватів, заспішила й Оксана, мовляв, їм також пора відчалювати, але з місця не рушали. Вона через деякий час ще повторила: час, діти, додому. Але я «не чула» – бавила внучку. Так вони й пішли на цей раз з нічим. Я полегшено зітхнула – нарешті візитів поменшає. Помилилася!
Якийсь місяць ми мали спокій і то тільки тому, що дорогі родичі на морях відпочивали. Коли настав час копати картоплю, вони знов нагрянули, і побачивши нас на городі, кажуть: ото ми вчасно, будемо вам допомагати. Але знарядь праці в нас на всіх не вистачало, тож допомагали по черзі: то Оксана, то її чоловік, бо дівчата не вміли та й не дуже хотіли.
Ввечері і в неділю все повторилося: я щедро віддячила за роботу, бо Оксана з чоловіком таки зусиль доклали. Коли вони поїхали, я почала скаржитися чоловікові, але він сказав, що я сама винна, бо дурна: «Нащо ти їм повні торби ладуєш?». Я то взяла до уваги.
Через тиждень у суботу ми приступили до другої грядки картоплі, а наші помічники вже тут як тут, хоч ми говорили, що пізню картоплю будемо копати аж через два тижні. «Ви що – передумали? – питає Оксана, – Ото добре, що ми таки приїхали, бо планували в ліс на гриби». «Добре, – Дмитро їм на те, – назбирайте грибів, буде всім на вечерю». Але Оксана заявила, що їм совість не дозволяє залишити нас так тяжко гарувати. Поки родичі переодягалися у відповідний одяг, чоловік шепнув мені: «Не смій нині готувати ситну вечерю, хай п’ють квасне молоко, як і ми. Завтра йдемо до церкви, потім на годинку до сина. А вони, як зголодніють, хай смажать яєчню. А на дорогу їм нашого «дякую» й «па-па» буде достатньо». А я – що? Я – жінка слухняна. Тож усе пішло по плану.
З того часу візити припинилися. Щоправда, в селі якийсь час говорили, яка є скупа і невдячна, як мій Дмитро зі мною бідує. А мене це зовсім не турбувало – корона з голови не впала.
Фото Олександри К.
