Коли таку неприязнь відчувати з самого малку, то вже й не переконаєш себе в тому, що ці люди нормальні, а все чекаєш, що вони щось таке зроблять, що ти знову будеш це довго переживати.
Оксана добре пам’ятає, як мусила переходити жити до бабусиної кімнати. Бо якась чужа тітка відсудила їхню половину хати.
Хто б міг подумати, що в діда була ще одна донька на стороні, а не лише мама Оксани.
Та жінка швидко довела, що донька хоч і на стороні, але ж донька, а далі й хату поділили і вона свою частку продала якісь чужій людині. Отак в Оксанки тепер не стало свого подвір’я, а на іншій половині проживав чужий дядько, який все перегородив і з яким часто сварилася бабуся.
Хоч Оксана мала б знати, що судити по зовнішності не можна, адже сама мала плями по руках і обличчю, бабуся говорила, що мама злякалася собаки і вхопилася за обличчя, того вона й такі плями має. Але Оксані від того було не легше.
Тому вона й платила іншим таким же ставленням до них, як вони до неї. Далі, як то буває, не витримав батько і сказав, що не буде з тещею тулитися в кімнаті і поїхав на такі довгі заробітки, що мама й стомилася чекати.
Оксана чула, як мама казала бабці:
– Хто мене візьме? Та ще й плями ті на ній, хоч кого відлякаєш…
Відтоді вона перестала маму любити, платила тією ж монетою, як звикла.
Залишилася вона з бабусею, коли мама поїхала жити до свого нового чоловіка, а додому й не приводила нового зятя, бо ж навіщо?
Коли Оксана зрозуміла, що при надії, то мати висловила цілковите здивування:
– Хто ж її таку захотів?
Оксані тоді вже було тридцять і здивування було слушне, адже молодість минула. Оксана не зізнавалася, їй просто була потрібна людина, яка б її любила, просто так, як бабуся…
Майже одночасно з бабусею, не стало й їхнього заклятого сусіда, якась маленька надія в ній жевріла, що хата знову буде її, адже вона ніколи не бачила аби той мав якусь родину.
Але звуки дрельки і молотка швидко сказали, що сусідська неприязнь має продовження.
Ситуація була ще гіршою, бо теперішній сусід щодня потрапляв їй на очі, чого не робив колишній. Мало того, то йому щось позичити треба, то спитати, то віддати…
Але найбільше її дратувало, що той знаходив підхід до її сина, трирічного Юрчика: то уважно слухає, то плеченько дасть, то вчить молотком стукати.
– Ви чого до мого сина причепилися, – каже Оксана, – Своїми дітьми займайтеся!
Чоловік нічого не відповів, але перестав так часто приходити.
А малий, навпаки, хоче до дядька Валентина.
– Хоцю до Валі, – ремствує і як би Оксана не забороняла, а впреться і мусить пустити і сама на зирці щось робить на подвір’ї аби дитину бачити.
А малий так прикипів до дядька, що й їсти хоче з ним, і спати, щоб теж той поруч був.
Ну як такого ненависного чужинця та в хату свою пускати? Але ж, що дитині поясниш, коли плаче і все.
– Оксано, – каже Валентин, – Твоя дитина мудріша за нас обох. Я тобі зізнаюся, що не можу мати дітей, хоч дуже їх хотів. Жінка спочатку мені казала, що наші діти – мої, але далі виявилося, що ні і пішла з ними до їх справжнього батька і відсудила у мене все. Я й перебрався сюди аби подалі і забути все. Не знаю, чого ти мене одразу отак незлюбила, але ж я просто хочу аби мене хоч хтось в житті любив і не дурив.
Оксана дивилася на чоловіка великими очима? Невже вона помилилася і перед нею достойна людина?
Остання перевірка:
– А як же мої плями?
– Як ластовиння, – відповів він, – Я до них вже звик. То що скажеш?
– Я подумаю, – відповіла Оксана і їй дуже хотілося вірити, що їм обом відкрилися очі.
Фото Ярослава Романюка
